ІІ. ПІДТРИМКА РОЗВИТКУ САМОСТІЙНОСТІ
Нас цікавить питання: Як людина може зрозуміти саму себе і як ми можемо їй у цьому допомогти?
1. «Я» і образ самого себе
Людина здатна зрозуміти саму себе і самостійно вирішити свої проблеми. Християнство вчить нас, що ми повинні ставитися до людини з вірою, бо її створив Бог, і тому вона по своїй природі добра. За Біблією, гріх прийшов пізніше. Він послабив людську здатність до самоорієнтації, але зло не сильніше від добра. У глибині людина завжди залишається образом Бога. Благодать відкуплення відновила цей образ. Але правдою є й те, що ми повинні співдіяти з подарованим нам відкупленням, яке випереджує наші вільні рішення. Саме благодать допомагає нам відкрити властиву дорогу, якщо загубимося. Це твердження не нове і нікого не здивує, але його подальше пояснення може здаватися новим. Воно означає, що людина має, якщо не явну, то, принаймні, приховану здатність зрозуміти себе й відповідно вирішувати свої проблеми. Ця здатність дуже важлива, бо дає нам можливість розвивати людську природу, щоби стати самостійним і відповідальним. На цій основі може розвиватися любов. Бо особова й безкорислива любов неможлива без достатньої самостійності. Але ми добре знаємо, що цю здатність не завжди використовують. Справді, є люди, які не вирішують свої проблеми і не знають самих себе. Але якщо ми християни й віримо, що людина має вроджений розум, а відкуплення цей розум зміцнило, то мусимо бути переконані, що людина має принаймні схильність користуватися цією здатністю. Якщо в це не віримо, то заперечуємо також людську здатність любити. Людина не приречена все життя бути неповнолітньою і вирішувати свої труднощі з допомогою чужих повчань. І тому більш людська і більш християнська постава – не пропонувати рішення, а пробуджувати й активувати в інших здатність до самостійності. Різниця велика. Пояснювати комусь його ситуацію і пропонувати готові рішення – це як виставляти на городі жардиньєрки з квітами. Квіти можуть бути красивими, але вони не мають коріння. А пробуджувати самостійність – це культивувати й підливати землю, аби видала квіти. У першому випадку ми щось вирішили тимчасово, але заблокували природний розвиток. У другому випадку вибрали довшу дорогу, яка вимагає терпеливості, але конструктивніша. І тому більш християнська постава – не намовляти когось до віри, а заохочувати до самостійності, щоб людина вільно йшла своєю дорогою. І на віру не треба буде чекати довго. Очевидно, що цим не хочемо замінити ні благодать, ні свідчення віри. Розвиток самостійності вимагає атмосфери позитивних людських стосунків. Передовсім це означає, що «я» почувається безпечно й добре. Тільки в ситуації, позбавленій страху, людина починає розуміти саму себе, впорядковувати свої уявлення і невимушено розпізнавати, що має робити. Прагнення розуміти й знати, що робити, керується тим, що кожний розпізнає як шлях власного зростання, і не обов’язково тим, що об’єктивне або, за думкою інших, є необхідним. І тому ми повинні знайти в людині властивий та реалістичний спосіб бачення самої себе. Розуміння самого себе називаємо образом свого «я», власним образом самого себе. Образ самого себе грає важливу роль у поведінці людини. Людина по своїй природі завжди намагається себе захищати й прагне вивищення й величі. Протиставляється усьому, що її знецінює, применшує чи противиться її власному «я». Якщо хтось має реалістичний образ самого себе, то його поведінка відповідна. В іншому разі ставитиме собі невідповідні цілі. Уявімо собі, що якийсь не дуже добрий робітник стверджує, що його роботу можна прийняти, але вона не надзвичайна. Також вважає, що є добрим чоловіком і чудовим батьком. Таке самоусвідомлення керує всією його поведінкою. Прагнення самореалізації окреслює всю людську поведінку. Це не егоїзм. Якщо ж це прагнення здається егоїзмом, то властивою і необхідною формою егоїзму є та, яка не суперечить альтруїзму. Ніхто не може прагнути щастя іншій людині ціною свого справжнього і найбільшого щастя. Альтруїзм може тільки розширити границі «я», але не може жадати його знищення. Згаданий робітник хоче ощасливити свою дружину так, щоби обоє були задоволені. Альтруїзм шукає реалізації «ми» через розширення границь «я». Прагнення щастя родини в це «ми» включає дітей. Альтруїст також піклується щастям друзів, успіхом свого товариства, свого місця праці, політичної партії, країни, аби, згідно зі своїми можливостями, більше людей ввести в коло свого «я». Якщо він для когось жертвує інтересами свого «я», то це «я» отримає нагороду на вищому рівні. Жертва – це завжди таке зречення, в якому «я» отримує компенсацію на вищому рівні. Ця жертва подібна до жертви Ісуса. Він віддав своє життя ради нашого життя. Але завдяки цьому Він живе з нами глибше, ніж під час земного життя. Євангеліє вчить нас віддати своє життя, але для того, щоб його отримати. Кожна людина здатна окреслити саму себе і через це свій життєвий шлях повернути в напрямку, який вчинить її щасливою. Але успіх такої можливості залежить від образу самого себе. Хто його сформував реалістично, той ставить собі відповідні цілі, відповідно діє й переживає задоволення, знаходить своє місце в житті, реалізує себе й стає щасливим. Хто сформував невластивий образ самого себе, той прямує до цілей, відповідних до свого образу, який не відповідає дійсним умовам. Якщо згаданий робітник переоцінює свої фахові можливості, то його скромний заробіток перестане його задовольняти. Шукатиме іншої роботи з більшим заробітком, але вона буде більш вимогливою. Але якщо він не зможе її виконувати, то розчарується й вважатиме, що його недооцінюють. Його незадоволення випхає його з його середовища, бо ніхто не любить перебувати в товаристві людей із поганим настроєм. Якщо його власний образ помилковий тому, що він не цінить своїх талантів, тоді його незадоволення проявлятиметься інакше: він не має сміливості прийняти відповідну посаду, не розвиває своїх справжніх талантів – тому й незадоволений. Якщо наш образ самого себе помилковий, то наші рішення швидко викликають незадоволення. Образ самого себе зумовлює всю нашу поведінку і посередньо впливає на те, чи відчуваємо себе щасливими. Якщо цей образ реалістичний, то й поведінка буде відповідною і ми самореалізуємося; якщо ж викривлений, тоді наше ставлення до дійсності буде невідповідним і ми не уникнемо фрустрації. Кожна людина спрямована до самореалізації. Має позитивний досвід, який збільшує її довіру до своїх сил, збагачує її і підносить її цінність, і тому її «я» осягає щораз позитивніше налаштування. Водночас людина переживає також негативний досвід, який вказує на її обмеження. Цей досвід болісний, бо протиставляється намірам реалізувати себе і заперечує прагнення розвивати своє «я». На це сильне прагнення спирається вся ініціатива людини. Якщо людина враховує свої обмеження, то її образ самої себе стає реалістичнішим. Уявімо, що молода людина хоче взяти участь у гонках на машинах, але має слабку реакцію. Це її обмеження. Вона повинна узгодити образ самої себе з цим досвідом: поступово, не без внутрішньої боротьби, відмовляється від бажання стати знаменитим гонщиком. Зовнішні обставини можуть підсилити негативний та болісний досвід. Якщо людину осуджують близькі люди, то вона відчуває небезпеку втратити їхню любов і пошану. У цьому випадку може – хоча й несвідомо – проявлятися схильність витісняти негативні чинники зі свого досвіду. Применшує їх значення і намагається про них забути. Її підсвідомість підсилює це прагнення і заплющує очі на негативні аспекти свого досвіду. В результаті образ самого себе погіршується. Уявімо собі, що дитина ревнує до своєї новонародженої сестрички. Говорить, що вона погана і її потрібно позбутися або вбити. Вираження цього почуття дуже здорове, бо свідчить про те, що дитина має точний образ свого почуттєвого життя. Говорить те, що відчуває. Батьки не повинні придушувати висловлювання почуттів, а тільки запобігти їх реалізації, якщо припускають, що дитина може скривдити свою сестричку. За якийсь час дитина прийме існування сестрички, а заздрість зникне. Образ самого себе допасовується до дійсності. Дитина вже почуває себе не єдиною дитиною, а одною з двох дітей. Але якщо батьки говорять дитині, що заздрість і несприйняття сестрички – це зло, і через це вони перестануть дитину любити, то вона відчуває небезпеку. Небезпека втратити любов батьків дитину дуже тривожить, бо ця любов – це її суттєва потреба. Дитина намагатиметься осунути цю небезпеку. По-перше, перестане проявляти заздрість. Ця небезпека також загрожує її почуттєвому життю, бо воно вважається злим. Це збуджує в дитині комплекс неповноцінності й погіршує образ самої себе. Дитина намагається позбутися почуттів. Помалу переконується, що подавлені почуття зникли. Заздрість пересувається у підсвідомість, звідки впливає посередньо. Фальшивий образ самого себе може завести так далеко, що дитина починає несвідомо атакувати сестричку, хоча не розуміє цього процесу. Докори батьків деформували образ самого себе. Багато християн переживають щось подібне, коли в конфліктних ситуаціях мають відчуття, суперечні Євангелію. Євангеліє вчить, що не можна ненавидіти, але вони відчувають ненависть. Можуть ідеал Євангелія сприймати як осудження і вговорити собі, що не відчувають ненависті. Не визнають своїх почуттів, і тому їх образ самого себе не відповідає дійсності. Виникає якесь заперечення, неусвідомлене, що, всупереч цьому, існує і викликає ворожість. Хтось цьому дивується і задається питанням: «Хіба можливо ненавидіти ближнього, якщо його любимо?» Насправді вони повинні визнати, що відчувають до ближнього ненависть, і тільки з огляду на Бога хотіли би подолати це почуття. Ненависть і прагнення не мати її переживаються одночасно. Помилка полягає в тому, що зі страху втратити Божу любов вони просто виключають ту частину своїх переживань, яка спричинює дискомфорт, тобто суперечить образу самого себе, який хочуть мати перед лицем Бога. Стоїмо перед фактом, що наше справжнє розходження з моральними й суспільними нормами або перспективу втрати любові й пошани близьких осіб можемо переживати як загрозу. Тоді ми схильні дійсність сприймати спрощено, бо приємніше її прикрашати, аніж виставляти «я» на небезпеку. До вже сказаного я хотів би додати два зауваження. По-перше, є суттєва різниця між тим, чи звербалізую усвідомлене напруження між дійсністю і образом самого себе, чи реагуватиму на це напруження фізично. Мовне втілення запускає здоровий процес, бо веде до формування свідомого визнання справжнього стану речей. Якщо визнаємо якусь помилку чи обмеження, то спричинений ними внутрішній тиск зменшується. Негативні почуття – як заздріть згаданої дитини – зникають. Натомість фізична реакція на напруження може його підсилити. Але деякі психологи вважають, що, до прикладу, вирішення сексуальних проблем полягає в тому, щоби не обмежувати свою сексуальність. Коли я говорю, про свободу усвідомлення і її відкриту вербалізацію, то маю на увазі не фізичну свободу вираження, бо вона не завжди веде до покращення. Щоби зрозуміти другу рефлексію, ми повинні вчутися в стан партнера розмови. Якщо хтось чує негативні висловлювання, то може вважати їх зовнішнім фактом або внутрішнім переживанням, доведеним до реалізації. Прийняти до відома заздрість дитини ще не є неморальним. Не осудження, але ствердження, що ми зрозуміли, що дитина хоче цим сказати, також не є чимось поганим. Сказати: «Говориш, що ти хотів би вбити сестричку», не означає апробацію бажання дитини вбити свою сестру. Атеїсту можу спокійно сказати, що розумію й акцептую те, що він дійшов до атеїзму. Інша справа – апробація чи критика атеїзму самого по собі. Ця рефлексія торкає тему наступного розділу. Надіюся, що я пояснив
процес деформації образу самого себе. Людина
прагне реалізуватися. Хоче вже тепер бачити
своє «я» як реалізований ідеал. Дитина
уявляє собі, що вища від свого товариша.
Віруючий уявляє собі, що є кращим, ніж є
насправді, бо прямує до того, що збагачує
образ самого себе. І тому повинен переламати
себе, аби визнати правду. До перелічених
внутрішніх факторів додається важливий
зовнішній вплив. Що про мене думають люди,
які мене люблять і від яких залежить моя
доля: батьки, друзі, колеги, партнер чи
партнерка, священник тощо? Їхні думки
зазвичай чинять значний моральний тиск, якщо
хтось безпосередньо або посередньо схильний
до негативного образу самого себе. Небезпека
такого тиску може спричинити дуже сильний
контроль над людиною, що їй дуже важко
визнати і виразити словами свої менш
позитивні риси. У такий спосіб це веде до
викривленого сприйняття самого себе, а
суперечність між тим, ким хтось хотів би
бути, і тим, ким він є насправді, спричинює
замішання і непевність.
| ||