І. У ПОШУКАХ ПОСТАВИ ЗРОЗУМІННЯ
Кілька років тому мене попросили дати духовні вправи семінаристам. Їх було дев’ять – перед дияконськими та священницькими рукоположеннями. Ми приїхали одночасно і зустрілися при вході. Коли вони довідалися, що це я маю давати вправи, то привіталися зі мною і представилися. - Отче Яліч, – сказали відразу після привітання, – тільки просимо, щоби отець не говорив багато. - Я? – запитав з усмішкою і здивований. – Ні, я взагалі не маю наміру говорити, то ви будете це робити. Подивилися на мене зі здивуванням, не дуже зрозумівши, що маю на думці. Потім переглянулися, сприйняли мою відповідь за жарт і повторили прохання: - Просимо багато не говорити, отче Яліч. - Я серйозно, – відповів і повторив: це ви говоритимете. Замовкли, не знаючи, що відповісти. Коли ввечері ми зустрілися, то я їм сказав, що приїхав, щоби з ними співпрацювати, і тому мене цікавлять їхні побажання і плани на період духовних вправ. Всі говорили по черзі. З’явилися невеликі нюанси, але їхня загальна невпевненість містилася в запитанні: Чим є священство? Я приєднався до їхніх побажань і, щоб пояснити справу, запропонував, щоб кожний розповів історію свого покликання і чому хоче стати священником. Було дуже цікаво. Дев’ять Божих доріг із різними уявленнями і труднощами. Слухаючи їх, я заглибився в історію життя кожного з них, намагаючись вчутися і зрозуміти. Водночас записував проблеми, які з’являлися. О першій ночі, коли всі вже висловилися, прийшла моя черга підсумувати те, що було сказано. Пояснення вимагало шість тем: віра, молитва, ставлення до настоятелів і так далі. Разом ми уклали розпорядок дня: дві теми щоденно – до обіду й після обіду. Ми завжди розпочинали від того, що кожний – як у перший вечір – розповідав про свій досвід. Учасники говорили, до прикладу, як моляться і які мають труднощі. Оскільки їх було дев’ять, то щодня це займало від двох до трьох годин, поки всі по черзі могли розказали про свій досвід на подану тему. Під час цих зустрічей я майже нічого не говорив. На третій зустрічі попросили мене розказати про свій досвід. Слухали мене з цікавістю. Я розповів їм про те, що досвідчив, що відкрив, про свої проблеми й ставлення до цих справ. Я не повчав, але кожне пояснення, яке приходило до голови й могло їм допомогти, виходило природно як наслідок мого досвіду. Останньою темою був апостолят. Семінаристи розповідали про перший досвід на вбогих передмістях. Ричард розповів про свою працю в убогій дільниці. Головна трудність полягала в тому, що його не хотіли слухати. Христос їх взагалі не цікавив. Він прагнув проголошувати Ісуса Христа, але молодь більше цікавилася футболом, ніж месою. Довший час звучали його скарги: він повністю ангажувався проголошувати добру новину, а ці християни не хотіли його слухати. - Знаєш що, – я відізвався, раптово зазнавши просвічення, – якщо я добре зрозумів, то хочеш сказати, що ці люди поводилися так як ви. Коли я приїхав, то, привітавшись, ви відразу попросили мене не говорити багато. Ви знали, що приїжджаю, аби проголошувати Ісуса, але, незважаючи на це, не хотіли слухати. - Ой! – викрикнув здивований Ричард, який помітив суперечність у своїй поведінці. - Але дивна річ, – я продовжував, – ви слухали мене уважніше, ніж інших духівників. Навіть просили мене говорити. Першого дня я сказав тільки кілька речень, потрібних для організації наших зустрічей. Ви наполягали, щоб я поділився своїм досвідом, своїми питаннями ви змусили мене говорити годину. Я приїхав допомогти вам і прийняв усі ваші пропозиції. Я радів, що можу вас слухати, був збагачений вашими біографічними розповідями і боротьбою з проблемами. Коли ти, – я звернувся до Ричарда, – у бідних дільницях почнеш слухати людей, а вони помітять, що їх розумієш і любиш, тоді проситимуть тебе говорити. Але поки ви, горді зі своєї віри, втискатимете іншим свої переконання, то ніхто не захоче вас слухати, навіть якщо те, що хочете сказати, було би найціннішим, чим володіє людство. Замість вивищуватися, ми повинні вчуватися в почуття і досвід інших. Вони зрозуміли, чому люди не хотіли їх слухати. Ричард прибув ззовні, не проявляв жодного зацікавлення ними і хотів продати свої релігійні скарби саме тоді, коли вони хотіли відпочивати в вікенд. Доки не почнемо брати участь у досвіді інших людей, доти не буде позитивного спілкування і жодного передання віри. Я почав займатися духовними вправами ще під час вивчення теології. До семінарії часто приїжджали молоді люди, які хотіли кілька днів провести в тиші й мати порадника. Одні думали про священницьке покликання, інші переживали якісь кризи й пробували вийти з них у самотності. Моє завдання полягало передовсім у тому, аби подавати роздуми з Духовних Вправ св. Ігнатія. Я дуже захопився Вправами й був переконаний, що мої підопічні потребують саме їх. Бо Духовні Вправи займаються фундаментальними питаннями людського існування: сенс життя, гріх, спасіння, наслідування Христа тощо. Але вже від початку в мене складалося враження, що ґвалтую цих молодих людей. Вони представляли особисті труднощі, а я відповідав методом Вправ. Кожний говорив про те, що його зворушувало, на основі власного досвіду, а я відповідав на основі своїх переконань про схему Духовних Вправ. Я подумав: «Ні, це не властиво. Це неправильно – накидати їм свої уявлення. Треба щось придумати, щоби працювати з людиною, виходячи від її особи. Кожному, користуючись його власним досвідом, мушу показати, які кроки може зробити, аби піти своєю власною дорогою. І тому я почав глибше вчуватися в їхні проблеми. Коли молодий юнак хотів три дні прожити в семінарії, то я розмовляв з ним і просив детально розповісти про причини такого бажання. Часто я слухав його годинами і намагався вчутися в його життя. Я хотів зробити реконструкцію його внутрішнього життя: родинні умови, освіта, друзі, релігійний досвід, стосунки з Ісусом Христом і Марією, чому він відійшов від Бога, чим тепер займається і як змінювалися його прагнення і проблеми. Я спостерігав, який образ самого себе і свого майбутнього він збудував. Я пробував зрозуміти його так, як він розумів себе, заглибитися у його суб’єктивне бачення життя і трошки його пережити, але при цьому уникати оцінювання, осудження і порівняння з ідеальними нормами. Я хотів просякнутися його життям. Після достатньо довгого слухання я відходив, аби глибше поміркувати над тим, що почув. Я хотів вчутися в його ситуацію, ввійти в його ритм життя і не дати звести себе тим, що мені здавалося важливим або що пропонували Духовні Вправи. Цей метод був дуже ефективним. Передовсім я відкрив позачасовість Духовних Вправ. Виявилося, що відправна точка Вправ для кожної люди – це перший крок, своєрідні пошуки основи: У чому полягає сенс мого життя? Куди я прямую? Яка мета мого існування? Але ці питання з’являються дуже просто як наслідок попередньої розмови. Те, про що говорять Духовні Вправи у першому реченні: «Людина створена для того, щоби хвалити Господа Бога», не було темою, яка впала з неба. Реколектант не усвідомлював, що процес, через який він проходив, уже описаний в Духовних Вправах, а тим більше – не вважав, що я вводжу щось нове. До прикладу, я йому говорив: «Чи пам’ятаєш – як говорив мені вчора, – що два роки тому, ти задався питанням, навіщо живеш, і тобі здавалося, що твоє життя не має сенсу? Чи ти міг би повторити це питання, щоби побачити, як звучатиме твоя відповідь тепер?» Якщо хтось хотів вияснити свої стосунки з Ісусом Христом, то я нагадував йому про його попередній досвід. Говорив: «Чи пам’ятаєш – як сказав мені, – що колись у певній ситуації ти пережив присутність Христа і що почувався тоді вільним і щасливим, і навіть зобов’язаним Йому щось?» У такий спосіб я інспірував його до перегляду його попередніх переживань і повернення до місця зустрічі з Ісусом. Врешті-решт реколектанти під час духовних вправ самі проробляли своє життя. Мені стало ясно, що досвід зла був суттєвим. Багато священників, які дають духовні вправи, не знають, як говорити про проблему гріха. Деякі від неї втікають, інші на цю тему балакають такі суворі казання, що збуджують страх. Мені часто говорили, що це найважча частина вправ. Але якщо знаємо про особистий досвід реколектанта, зв’язаний зі злом у його житті, то тоді про це можна говорити легко і спонтанно. Зазвичай говорю ті самі слова, які висловлював мій співбесідник. У такий спосіб у своєму методі я переходив від «балакання казань» і «повчання» до уважного слухання, аби потрібні кроки виникали зі зрозуміння конкретної ситуації. Я повинен був підпорядкуватися фактам. Слухання і розуміння виявилися важливішими від усього іншого. Пізніше я ствердив, що ще недостатньо виходжу від досвіду іншого, бо вношу в нього зовнішні елементи. Метод був властивим, бо ж я мушу проголошувати Боже слово, яке мало освітити його життя. Але правдою є й те, що часом відповідь повинна приходити тільки з переживань і досвіду даної людини. І хоча мені вдалося іншу людину поставити в центр, але це вирішення ще не було досконалим. Реколектант вже був центром настільки, що я розумів його, виходячи від нього самого, але він все ще залишався отримувачем. Тим, хто пробував зрозуміти, був тільки я. Важливим відкриттям для мене був момент, коли я усвідомив, що власне реколектант повинен зрозуміти весь процес. Моя допомога повинна полягати в тому, щоби створити ситуацію, в якій він сам зможе ясно розпізнати свій стан. Один незначний випадок вказав мені правильну дорогу. Якогось дня, коли я прийшов до семінарії, в якій мав прочитати лекцію, швейцар попросив мене прийняти якусь жінку, яка хоче поговорити з якимось священником. - Перепрошую, Макс, – я відповів старому росіянинові, який зі стоїцьким спокоєм одночасно відповідав на два чи три телефони, – не можу, маю лекцію. - Ніхто не має для неї часу, – пробурмотав, не приховуючи незадоволення. – Я просив усіх священників у цьому будинку, і всі викрутилися. - Добре, Макс, – я сказав, дивлячись на годинник, – маю для неї двадцять хвилин. Ми зайшли з нею до розмовниці й сіли. Виглядала знервованою. Я сказав, що маю двадцять хвилин, бо потім маю лекцію для семінаристів. - Прошу отця, – сказала, проявляючи неспокій і роздратування, – я прийшла спитати думку отця. Хотіла би знати, що отець думає про мою ситуацію. Вона мене заінтригувала. Хотіла вислухати мою думку, а не якогось іншого священника; але ж взагалі мене не знала. Я зробив вигляд уважного слухача, вона почала говорити. Виник конфлікт з чоловіком. Вони хотіли будувати мур, але не могли щодо цього погодитися. Проблема муру витягнула на поверхню напруження, яке розвивалося місяцями. Але ситуація не виглядала важкою. Зовні непримиренна різниця поглядів не перешкоджала порозумінню. Через п’ять хвилин я зрозумів ситуацію і вже бачив конкретні кроки до вирішення конфлікту. Але слухав її далі. Через п’ятнадцять хвилин я хотів, згідно з її бажанням, висловити свою думку: - Бачите, пані, пані Х… Але вона перервала мене й говорила далі. Я слухав ще кілька хвилин, потім зиркнув на годинник і рішуче сказав: - Бачите, пані, пані Х… - Ні, прошу отця, – знову мене перервала, – отець мене не розуміє. Я відчув роздратування, бо ще взагалі не мав можливості висловити свою думку, а вона мені дорікає, що не розумію її. Незважаючи на роздратування, я подумав, що не можу залишити її в такому стані, і вирішив не йти на лекцію. Вирішив це неохоче, бо нікого про це не повідомив. Оскільки вона не дозволила мені говорити те, що думаю, то я вирішив мовчати і далі слухати, поки вона сама не попросить мене висловити свою думку. Вона говорила й говорила, а я не сказав ні слова. Я слухав її уважно, але зі знеохоченням. Вона говорила сорок п’ять хвилин. - Отче, – врешті сказала, встаючи з місця, – я отцю дуже вдячна за те, що отець вирішив мою проблему. Я був приголомшений. Я ж взагалі нічого не говорив. Відпровадив її до дверей і ми попрощалися. Вона пішла, і я її вже ніколи не бачив. Піднімаючись по сходах, я намагався пояснити собі, що трапилося. Сказала, що дуже вдячна мені. Сказала саме так. Це зменшило моє роздратування, але я цього не розумів. Ця жінка прийшла почути мою думку, і пішла, не почувши її. Але сказала, що я вирішив її проблему. Чи пережила, як би це сказали психологи, катарсис? Ні, бо тоді би сказала, що почула полегшення. Прийшла чогось довідатися, і так сталося. І ще ствердила, що це завдяки мені. Але я навіть не відкрив рота, і також був у цьому впевнений. Бо мушу визнати, що я відмовився, коли дорікнула, що я не розумію. Що ж все-таки трапилося? Цього дня я отримав один із найкращих уроків у моєму житті. Ця пані навела мене на слід, вказала на стиль моєї майбутньої праці з людьми і започаткувала глибоку зміну моєї здатності вести розмови. Що більше, спонукала мене до ще більшої пошани до самостійності іншого і пробудила в мені новий педагогічний підхід, спрямований на підтримку розвитку цієї самостійності. Одним словом – навчила мене глибшого способу комунікації. Ця пані прийшла до мене знервована і загублена. Не розуміла сама себе й не знала, як вирішити свій конфлікт. Мабуть часто роздумувала про свою ситуацію, але не дійшла до розуміння. Чим більше тим займалася, тим більше все заплутувалося. Щойно коли отримала можливість вибалакатися в моїй присутності, її думки почали викладатися в якомусь порядку. Коли вже повністю вибалакалася, то все для неї стало ясне і вже не мала потреби у якихось порадах. Сама знайшла вирішення. Я працював у духовному порадництві вже вісім років. Завжди уважно слухав тих, які хотіли поради. Я ніколи не починав говорити, поки людина не отримала можливості говорити принаймні годину. Але тут я відкрив щось суттєво нове. Йшлося не про те, щоб зрозуміти іншу людину і щось їй порадити. Йшлося про те, щоб стати біля когось, щоб завдяки цьому він усвідомив самого себе, і вірити, що якщо повністю висловиться, то зрозуміє, що з ним сталося, отримає ясний образ своєї особи і у такий спосіб врешті знайде вирішення проблеми. Це ефективніший спосіб допомагати, ніж давання порад на спосіб давніх духовних керівників та учителів духовності. Йдеться про те, аби створити клімат довіри, в якому співбесідник зможе висловитися спокійно і без страху про наслідки. Це зміцнює самостійність, а самостійна людина краще приготована до діалогу, служіння і любові. Перед тим я також слухав тих, які хотіли отримати пораду, але вирішальну роль відігравало вирішення, яке я пропонував. Тепер я змістив акцент на іншу особу та її здатність зрозуміти саму себе й самостійно вирішувати труднощі; у такий спосіб я пересунув іншу людину ближче до центру. Це було нове навернення на ближнього – більш християнська постава. Пізніше я пригадав, що колись чув про щось подібне. Свого часу багато говорили про книжку Das Menschliche im seelsorglichen Gesprach (Людський фактор у душпастирській розмові) бельгійського єзуїта Андре Годіна [1]. Я вирішив її придбати. Книжка відсилала до поглядів Карла Роджерса. Знайомий духовний дорадник з Голландії після довгої корисної розмови порадив її мені, і я купив два томи. Але тоді я не вважав цю книжку важливою, томи лежали на поличці, покриваючись пилюкою. Тепер я почав читати цю працю й відразу зрозумів, як мало ще розумію людину, яка шукає поради, і що можу її супроводжувати тільки частково. У випадку згаданої жінки мій внутрішній опір перешкоджав ефективній допомозі. Іншим разом я справді слухав, але моя увага була зосереджена на вирішенні. Коли прочитав цю книжку, то стало зрозуміло, що мушу вчитися всього спочатку і повністю змінити своє налаштування. Я взявся до праці. Упродовж року один день на тиждень я розмовляв з багатьма людьми і під час розмов обмежувався у такий спосіб. Коли я вже добре вивчив цю поставу й вона стала звичкою, то зрозумів, що така постава – суттєва частина кожного діалогу. Іншими словами – слухання є важливим елементом кожної розмови. У кожній розмові присутні ще інші елементи: озвучення своїх поглядів, свідчення, ділення думками, згода на щось, спільне прийняття рішення тощо. Але є один елементарний, фундаментальний крок кожного глибокого діалогу, який ніщо не замінить: вбирати в себе те, що друга людина пережила й висловила. Без нього діалог буде безплідним. Багато розмов не вдається саме з цієї причини! Без готовності до діалогу неможливо передавати віру. Одного разу я вів заняття на тему слухання для групи катехистів, які працюють з дорослими людьми. Коли вони зрозуміли, від чого воно залежить, один із них, який вже мав багатий досвід у педагогічній праці, вигукнув: - Це прекрасно! Йдеться про те, щоб слухати людей інакше, набагато глибше. До цього часу, – жваво додав, – ми слухали людей поверхово, тепер я зрозумів, що йдеться про слухання, яке розуміє не речення і значення слів, а те, що інша людина висловлює зі своєї глибини. Я вважаю це дуже важливою справою, і тому наступний розділ хочу присвятити їй. У третьому розділі перейдемо до практики. | |