7. Одержання знань у готовому вигляді „присипляє” мозок  

„Розум даний людині, щоб пізнавати нове, і він спить, коли йому нічого пізнавати. Ця істина активно обговорюється у філософії, скажімо, і стосовно до методів навчання. Викладачів різних рівнів спрямовують на проблемне навчання, коли учень, студент мусить знайти відповідь самостійно. Одержання знань у готовому вигляді (одержання навіть нового!) „присипляє” мозок, який існує для активної пізнавальної дії, знижує його евристичні (від „Еврика!” – Знайшов! Відкрив!) можливості. А що вже говорити про пізнання у сфері евристичній, художній, де повинен відбуватися процес співтворчості”[1]. 

„У стародавніх культурах Сходу вчителі навчали учнів, користуючись трьома базовими принципами: виконуй, співпрацюй і відходь. Кожний принцип означав окремий етап навчання. 

„Виконуй” – перший етап, під час якого учень повинен найдокладніше наслідувати вчителя і правильно виконувати його вказівки. Учні запам’ятовували всі питання і сумніви, щоб розв’язати їх на наступному етапі. 

„Співпрацюй” – другий етап, під час якого учень, обізнаний з основними техніками, починав інтегрувати набуті знання, задаючи відповідні запитання. На цьому етапі він допомагав учителеві в аналізуванні та творчій праці. 

„Відходь” – третій етап. Учень, отримавши необхідні знання і навики, відходив і самостійно продовжував свій розумовий розвиток”[2]. 

У першій половині XIX ст. у Росії відбулись великі зрушення у богословському мисленні, що ввійшло в історію під назвою „Повстання 1824 р.”. Головний промотор цих змін, Філарет Московський, характеризує цей процес як повернення до схоластики. Філарет намагався змінити систему богословського навчання. Він висував такі мотиви: 

„Студент, маючи грубий, класичний підручник, бачить, що не в силі вмістити вже готових знань, і він навіть не прагне внести щось нове від себе. Таким чином, розум не спонукається працювати, а пам’ять схоплює швидше слова, ніж думки. Між іншим, необхідно пробуджувати і тренувати „дію ума”, а не просто покращувати свою пам’ять”[3]. 

Юдоль плачу, земля моя, планета, 

блакитна зірка в часу на плаву, 

мій білий світ, міцні твої тенета, – 

страждаю, мучусь, гину, а живу! 

Страждаю, мучусь, і живу, і гину, 

благословляю біль твоїх тенет. 

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину! 

І Всесвіт цей – акваріум планет. 

Ліна Костенко