5 . Григорій Сковорода – український Сократ  

„Сковорода призвичаїв себе в усіх життєвих вчинках дотримуватися таємного голосу внутрішнього, невідомого подиху духа, якого люди, відчуваючи невидимо та йдучи за рухом його, мають насолоду, не слухаючись же цього голосу та не пам’ятаючи про нього, каються. Він, взнавши на ділі силу таємного керівництва цього, розбуджував увагу в другові своєму та в притчах до цього святилища внутрішньої сили, та часто закликав прислухатися до виразів цього прорицалища нетлінного духу, якого голос лунає по серцях непорочних, в серцях розтлінних як судії, в непокірливих як месника. Він стверджував, що це й був той самий геній, слухаючись якого як навчателя свого у всьому, щиросердечний Сократ став мудрим, цебто щасливим... Геній – «це розумна внутрішня сила людини, інші розуміють під ним загострене чуття добра та лиха». У Сковороди було об’єднане й те й інше. Створивши своїм розумом собі світогляд, Сковорода остаточно зміцнив його в собі чуттям, з нього створив власну релігію (не догматичну, а філософську), якій віддався цілком і яку вважав за єдину мету свого життя. 

На ній зосередив він всі свої душевні сили – уяву, думку, чуття та волю. І тому, що все це прагнуло до внутрішнього самопізнання, відшукання у собі верховної сили, з волею якої він бажав об’єднати свою власну, то цілком природно, що він, як Сократ, набув звичку постійно прислухатися до голосу свого сумління, надто у тих випадках, коли в ньому відбувалась боротьба прагнень, поривів та бажань”[1].