4
. Метод духовного керівництва Сократа – пізнай себе
„Помічено, що думати на іншій мові легше, аніж
переживати. Бо думання поверхове,
переживання ж
глибинне. Думання опирається на верхню
свідомість, на те, що від знання, а не
розуміння. А той, хто пробуджує в нас розуміння, за
висловом В. Розанова, − той збуджує в нас і
любов”.
Одного разу допитливий юнак спитав пророчицю
храму Аполлона в Дельфах: „Хто з усіх людей наймудріший?”
Піфія відповіла: „Сократ, мешканець Афін”.
Сократ прийняв принцип: „Знаю, що нічого не
знаю”. Це було спонукою до пошуку правди в собі самому,
до самопізнання, до відкриття в своїй душі
нематеріального чинника, який став дороговказом в його
життєвій мандрівці і зробив його своєрідним духовним
керівником для молоді, яку він учив
заглиблюватися в своє серце і
шукати там відповіді на насущні питання життя, а не в
довколишньому світі.
„Сократівський метод. – Під методом розуміємо
тут своєрідну техніку навчання Сократа. Вона відзначалася тим, що всупереч
риторичній поведінці софістів була діалектична і
базувалася на самопізнанні у двох методичних формах:
негативній (еленктичній) і позитивній
(маєвтичний).
Негативний метод, що його називають
„сократівською іронією”, прямував до того, щоб усунути з
розуму дискутуючого його помилкові погляди на якусь тезу.
Філософ вдавав, що сам нічого не знає, що хотів би
навчитися правди від співрозмовника, а тимчасом
доцільними питаннями виявляв абсурдні наслідки помилкових
поглядів, суперечних із загально прийнятими правдами, і у
такий спосіб змушував самих учнів визнати, що помилялися і
що не можна надто довіряти людським індивідуальним
поглядам, які можуть мати тільки вигляд правди; а треба в
покорі, критично й глибше шукати правду. Отже,
Сократ своєю іронією не хоче знеохочувати; хоче
лише допомогти розумові позбутися помилок і підготувати
їх до виникнення у них правди. Відкрити свою
несвідомість, значить вже пізнати самого себе. Одначе в
тому самопізнанні слід іти далі аж до відкриття правди
маєвтичним способом.
Позитивний метод мав за мету видобути
відповідно поставленими питаннями поняття якоїсь речі
з-під завіси підсвідомості. Сократ вважав, що кожна людина, хоч би як
неосвічена, приховує в глибині своєї душі правду, і тому
знання не можна нікому передати, а тільки видобути його з
глибин душі й довести до свідомості. До цього доходив він
індукційним роздумуванням, щоб зробити стійким поняття речі і дати добре
визначення”.
Своїми запитаннями Сократ спонукував людей до глибшого
мислення, що, в свою чергу, призводило до замішання в
умі, до апорії –
безвихідного, скрутного, абсурдного, складного положення,
що виникає як результат протиріч в
умовиведеннях.
Класичним прикладом таких протиріч є парадокси
Зенона Елейського.
Людина починала розмову одним твердженням, яке
логічно доводила, і послідовно під впливом
запитань Сократа переходила до наступних, останнє з яких
було протилежне першому, яке також логічно доводила, отже
створювала антиномію – поєднання
двох протилежних тверджень, кожне з яких можна однаково
обґрунтувати. Досліджуючи антиномії
Кант доходить висновку про
обмеженість людського пізнання, про його неспроможність проникнути у суть
речей. Щоби ці протиріччя поєднати, треба було дивитися
на них під іншим кутом зору, отже, – змінити свій спосіб
мислення, усвідомити свої обмеження і, змінюючи свій
світогляд, пробувати вийти з них, що, в свою чергу, є
можливим лише при зміні відчування навколишньої
дійсності, при більш глибокому входженні в свої
почуття. Кажучи простіше: почуття первинні, а
інтелект вторинний, і розвивати
інтелект, зробити якісний скачок в його розвитку можливо
лише розвиваючи почуття.
Напис на храмі в Дельфах: „Пізнай самого себе”
спонукав Сократа до самопізнання, до відкриття в своєму
серці внутрішнього голосу – даймона, і він вчив
людей своїм повивальним мистецтвом
відкривати в собі цей даймон, який сьогодні
ми можемо назвати голосом сумління, Божим голосом, що
існує в кожній людині.
Не знаю, Бог дає, мабуть,
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум,
Що не знаходить в світі
пари;
Другому рій крилатих дум,
Що, мов орли, летять за
хмари,
Ще іншим руки золотії:
Що очі бачать, руки
вдіють.
Який же дар дістали ті,
Що так дітей учити вміють?
Мені здається, в скарбі
тім
Любві найбільш дісталось
їм.
Іван Франко. „Панські
жарти”
Цей голос приспаний, і метою духовного
керівництва повинні бути не моралізаторські повчання щодо
зовнішньої поведінки, а допомога в усвідомленні зовнішніх
та внутрішніх протиріч в житті і єстві людини, які
неможливо розв’язати готовими відповідями та цитуванням
моральних авторитетів. Людина спроможна їх розв’язувати в
поступальному розвитку свого духу, лише в постійній
конфронтації зі своїм „Я” – своїм способом
мислення, заглиблюючись у своє серце і
відкриваючи в собі бездонну глибину свого духовного буття
та живу присутність Бога: „І більше не будуть навчати вони один одного, і
брат свого брата, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі
будуть знати Мене...” (Єр. 31, 34).
„Заклик (Пізнай самого себе), вирізьблений на
архітраві Дельфійського храму, є свідченням
фундаментальної істини, яку повинен визнавати як
елементарне вихідне правило кожен, хто, бажаючи
відрізнятися від інших створінь, іменує себе „людиною”,
тобто тим, хто „знає самого себе”.
Сократ навчав не абстрактних
правд, відірваних від реальності, а піднімав питання,
насущні для людини, з якою він розмовляв. Перш, ніж учити
інших людей самопізнанню, він у самопізнанні досяг
великих результатів. Це саме стосується і духовного
керівництва. Духовний керівник повинен учити лише
теорії, яку він втілив у свою особисту
духовність, теорії, перевіреної практикою особистої
молитви. Знаменно, що З. Фрейд подібний критерій
відносить також і до особи
психоаналітика:
„Психоаналіз освоюють, передусім, на своїй
особі, вивчаючи себе самого. Це не те саме, що
самоспостереження, але психоаналіз можна вважати одним із
способів самоспостереження. Існує низка поширених і
загальновідомих психічних явищ, які, при деякому
оволодінні технікою вивчення себе самого, можуть стати
об’єктами аналізу. Це дає можливість переконатися у
реальності процесів, що описуються в психоаналізі, і у
правильності їх розуміння”. Отже, духовне навчання – це, передусім,
особисте свідчення, це передання іншій людині уміння і
знання, поєднаного з цим умінням.
|