4 . Метод духовного керівництва Сократа – пізнай себе  

„Помічено, що думати на іншій мові легше, аніж переживати. Бо думання поверхове, переживання ж глибинне. Думання опирається на верхню свідомість, на те, що від знання, а не розуміння. А той, хто пробуджує в нас розуміння, за висловом В. Розанова, − той збуджує в нас і любов”[1]. 

Одного разу допитливий юнак спитав пророчицю храму Аполлона в Дельфах: „Хто з усіх людей наймудріший?” Піфія відповіла: „Сократ, мешканець Афін”. 

Сократ прийняв принцип: „Знаю, що нічого не знаю”. Це було спонукою до пошуку правди в собі самому, до самопізнання, до відкриття в своїй душі нематеріального чинника, який став дороговказом в його життєвій мандрівці і зробив його своєрідним духовним керівником для молоді, яку він учив заглиблюватися в своє серце і шукати там відповіді на насущні питання життя, а не в довколишньому світі. 

„Сократівський метод. – Під методом розуміємо тут своєрідну техніку навчання Сократа. Вона відзначалася тим, що всупереч риторичній поведінці софістів була діалектична і базувалася на самопізнанні у двох методичних формах: негативній (еленктичній) і позитивній (маєвтичний). 

Негативний метод, що його називають „сократівською іронією”, прямував до того, щоб усунути з розуму дискутуючого його помилкові погляди на якусь тезу. Філософ вдавав, що сам нічого не знає, що хотів би навчитися правди від співрозмовника, а тимчасом доцільними питаннями виявляв абсурдні наслідки помилкових поглядів, суперечних із загально прийнятими правдами, і у такий спосіб змушував самих учнів визнати, що помилялися і що не можна надто довіряти людським індивідуальним поглядам, які можуть мати тільки вигляд правди; а треба в покорі, критично й глибше шукати правду. Отже, Сократ своєю іронією не хоче знеохочувати; хоче лише допомогти розумові позбутися помилок і підготувати їх до виникнення у них правди. Відкрити свою несвідомість, значить вже пізнати самого себе. Одначе в тому самопізнанні слід іти далі аж до відкриття правди маєвтичним способом. 

Позитивний метод мав за мету видобути відповідно поставленими питаннями поняття якоїсь речі з-під завіси підсвідомості. Сократ вважав, що кожна людина, хоч би як неосвічена, приховує в глибині своєї душі правду, і тому знання не можна нікому передати, а тільки видобути його з глибин душі й довести до свідомості. До цього доходив він індукційним роздумуванням, щоб зробити стійким поняття речі і дати добре визначення”[2]. 

Своїми запитаннями Сократ спонукував людей до глибшого мислення, що, в свою чергу, призводило до замішання в умі, до апорії – безвихідного, скрутного, абсурдного, складного положення, що виникає як результат протиріч в умовиведеннях. 

Класичним прикладом таких протиріч є парадокси Зенона Елейського. 

Людина починала розмову одним твердженням, яке логічно доводила, і послідовно під впливом запитань Сократа переходила до наступних, останнє з яких було протилежне першому, яке також логічно доводила, отже створювала антиномію – поєднання двох протилежних тверджень, кожне з яких можна однаково обґрунтувати. Досліджуючи антиномії Кант доходить висновку про обмеженість людського пізнання, про його неспроможність проникнути у суть речей. Щоби ці протиріччя поєднати, треба було дивитися на них під іншим кутом зору, отже, – змінити свій спосіб мислення, усвідомити свої обмеження і, змінюючи свій світогляд, пробувати вийти з них, що, в свою чергу, є можливим лише при зміні відчування навколишньої дійсності, при більш глибокому входженні в свої почуття. Кажучи простіше: почуття первинні, а інтелект вторинний, і розвивати інтелект, зробити якісний скачок в його розвитку можливо лише розвиваючи почуття.  

Напис на храмі в Дельфах: „Пізнай самого себе” спонукав Сократа до самопізнання, до відкриття в своєму серці внутрішнього голосу – даймона, і він вчив людей своїм повивальним мистецтвом відкривати в собі цей даймон, який сьогодні ми можемо назвати голосом сумління, Божим голосом, що існує в кожній людині. 

Не знаю, Бог дає, мабуть, 

Усяким людям всякі дари: 

Одному ясний, сильний ум, 

Що не знаходить в світі пари; 

Другому рій крилатих дум, 

Що, мов орли, летять за хмари, 

Ще іншим руки золотії: 

Що очі бачать, руки вдіють. 

Який же дар дістали ті, 

Що так дітей учити вміють? 

Мені здається, в скарбі тім 

Любві найбільш дісталось їм. 

Іван Франко. „Панські жарти” 

Цей голос приспаний, і метою духовного керівництва повинні бути не моралізаторські повчання щодо зовнішньої поведінки, а допомога в усвідомленні зовнішніх та внутрішніх протиріч в житті і єстві людини, які неможливо розв’язати готовими відповідями та цитуванням моральних авторитетів. Людина спроможна їх розв’язувати в поступальному розвитку свого духу, лише в постійній конфронтації зі своїм „Я” – своїм способом мислення, заглиблюючись у своє серце і відкриваючи в собі бездонну глибину свого духовного буття та живу присутність Бога: „І більше не будуть навчати вони один одного, і брат свого брата, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Мене...” (Єр. 31, 34). 

„Заклик (Пізнай самого себе), вирізьблений на архітраві Дельфійського храму, є свідченням фундаментальної істини, яку повинен визнавати як елементарне вихідне правило кожен, хто, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе „людиною”, тобто тим, хто „знає самого себе”[3]. 

Сократ навчав не абстрактних правд, відірваних від реальності, а піднімав питання, насущні для людини, з якою він розмовляв. Перш, ніж учити інших людей самопізнанню, він у самопізнанні досяг великих результатів. Це саме стосується і духовного керівництва. Духовний керівник повинен учити лише теорії, яку він втілив у свою особисту духовність, теорії, перевіреної практикою особистої молитви. Знаменно, що З. Фрейд подібний критерій відносить також і до особи психоаналітика: 

„Психоаналіз освоюють, передусім, на своїй особі, вивчаючи себе самого. Це не те саме, що самоспостереження, але психоаналіз можна вважати одним із способів самоспостереження. Існує низка поширених і загальновідомих психічних явищ, які, при деякому оволодінні технікою вивчення себе самого, можуть стати об’єктами аналізу. Це дає можливість переконатися у реальності процесів, що описуються в психоаналізі, і у правильності їх розуміння”[4]. Отже, духовне навчання – це, передусім, особисте свідчення, це передання іншій людині уміння і знання, поєднаного з цим умінням.