21. Комп’ютерна техніка – входження в
ілюзію
Небажання чинити зусилля дуже виразно видно в
розвитку комп’ютерної техніки, в програмах, у віртуальних
речах, які наслідують реальні речі. Діти захоплюються
цими програмами тому, що контролювати і володіти
віртуальним світом дуже легко, це дає ілюзію
почуття власної гідності,
самодостатності, інтелігентності, спроможності проявити
свої сили та здібності і чогось в житті
досягнути.
Натомість перебування в реальному світі вимагає
зусилля, спричиняє нерозуміння і породжує
терпіння. Тому діти втікають у віртуальний
світ.
Людина створена для того, щоб усвідомлювати
собі, що знаходиться в „печері
Платона” і дивиться на „тіні”, і повинна
відриватись від тіней і виходити з „печери”, повернутись
до реальних
речей. З допомогою телебачення, преси і комп’ютерів
людина ще глибше входить до „печери”, більше
прив’язується до „тіней”, щораз
інтимніше входить у світ ілюзії – у те, що не існує,
відчужуючись від реального світу і від
Бога.
... Порвалася нескінчена
розмова.
Тремтить вона, мов порвана
струна,
В моєму серці. Від одного
слова
Розкрилася в душі моїй
труна.
Повстала туга, сном важким
приспана,
Повстала велетом і досягла до
хмар,
Жаль запалав, прибоєм
океана
Загомонів його страшний
пожар.
Леся Українка
Великою небезпекою духовного керівництва є
стати додатком до віртуального світу, зовнішньою
теоретичною інформацією про Бога як віртуальну річ.
Духовне керівництво повинно витягували
людину з „Матриці”, незважаючи
на те, що процес такого витягування часто дуже болючий і
навіть часом жорстокий і немилосердний. Але в цьому
випадку жодного милосердя – на карту поставлено спасіння
людини, яку слід рятувати будь-якою
ціною.
„Відмовившись від посади канцлера в 1532 р.
Томас Мор дає таку пораду своєму
наступнику, Кромвелю: „Якщо хочеш послухатися моєї
скромної поради, то завжди говори королеві тільки те, що
він повинен робити, і ніколи не говори те, що він може
робити або що здатний зробити – тільки так зможеш бути
вірним слугою і насправді цінним
дорадником”.
„Ми мусимо в однаковій
мірі навчитися
інтерпретувати власні емоційні
переживання й особливості поведінки інших людей, що
свідчать про їхні емоційні стани. Це зовсім не легке
завдання. Однак значну допомогу в цьому надає мова. Раз
названі почуття, надалі легше розпізнаються й піддаються
інтерпретуванню. Але не всі пережиті почуття вдається
правильно зрозуміти й належно назвати”.
Людині дуже важко спостерігати за своїми
почуттями та описувати їх. Великою допомогою в цьому може
стати духовний щоденник, в якому записуються думки і
почуття. З власного досвіду знаю, що вести такий
щоденник дуже важко (постійно виникають питання: що слід
записувати, що має вартість тощо) – але тільки спочатку.
Хто не знеохочується і не покладає рук, то з часом
вчиться розпізнавати і називати свої почуття дедалі
краще. І звичайно, що найкращий спосіб виявлення,
називання і вираження своїх почуттів –
поезія!
Я не маю права на жаль,
Я не маю шансів на втрати;
Не дозволю собі печаль,
І не буду собі прощати.
Я не смію іще бунтувати,
Я безправна. Не можу
ридати.
Все стерпіти, заціпить,
змовчати.
Все забути, лише
посміхатись.
Зміна масок, ролей, час антрактів
–
Цей театр зуміть приховати
–
Відіграти в оцьому спектаклі
–
Роль приємну, усіх
зчарувати…
Я не смію бути слабкою,
Я не владна сміятися з
горя.
Ні хвилини перерви, спокою,
–
Тільки грати, не бути
собою…
Мар’яна Рудакевич
„Людина повинна постійно навчатися належних
способів зняття емоційного навантаження. Адже вони мають
бути не лише успішні, але й прийнятні для
оточуючих. Один з найзріліших способів зняття
емоційної напруги, а отже й різноманітних розладів – це
поділитися своїми почуттями з іншою людиною. Уміння довіритися
комусь у своїх переживаннях допомагає більш
раціонально підійти до власної життєвої ситуації. Завдяки
цьому те, що ще недавно викликало такі сильні емоції,
може виявитися не таким складним і цілком доступним для
подолання”.
Керівник не повинен схиляти реколектанта до
убогості чи якогось іншого обіту більше, ніж до
чогось протилежного, а також до якогось одного стану
чи способу життя на противагу іншому. Бо, хоча поза
вправами
гідно і похвально заохочувати всіх, хто має
схильність до того, вибрати
життя у поміркованості, дівоцтво, священство і
будь-який спосіб євангельської досконалості, однак,
під час таких духовних вправ набагато
відповідніше і краще буде, коли в пошуках Божої волі
сам Творець і Господь буде уділяти Себе відданій Йому
душі і огортати (запалювати) її Своєю любов’ю і
славою, наставляючи на той шлях, на якому зможе Йому
найкраще служити в майбутньому. Тому
керівник нехай не схиляється
ні в один, ні в другий бік, а, стоячи посередині,
немов стрілка ваги, дозволить Творцеві діяти
безпосередньо разом зі своїм сотворінням, а
сотворінню – разом зі своїм Творцем і Господом
[15 ДВ].
„Той, хто прагне нав’язати власну категорію без
відчуття міри і норми,
позбавлений почуття любові до
інших”.
Великою спокусою для людини буде сприймати
духовного керівника як вищий авторитет, на який можна
зіпхати свої проблеми, отримувати готові
рішення, виконувати їх, уникаючи особистої
відповідальності: „А Він відказав йому: Чоловіче, хто поставив над
вами Мене за суддю або за подільника?” (Лк. 12,
14).
|