1. Поняття духовного отця  

Світило сонце. Дощ ішов сліпий. 

Я попросив: „Спинися, бандуристе! 

Умий моє обличчя, серце вмий 

Та загорни мене в повітря чисте. 

Зніми мені з чола отруйний пил, 

А з серця те, що зняти я не можу: 

Скорботу дорогих мені могил, 

Ненависть незагоєну, ворожу!” 

Сліпець поклав долоню на чоло, 

Стер із лиця щось тихе і теменне, 

А серце? Серце руку опекло, 

Здригнувся дощ і відсахнувсь від мене. 

Дмитро Павличко 

„Існує дві традиції розуміння «отця» у сенсі особистісних стосунків. Одна бере початок від Ігнатія Антіохійського – це «діяльне батьківство» – ми називаємо «отцем» будь-якого єпископа чи священика, який виконує певні священицькі функції: хрестить, допомагає підтримувати зв’язок із Богом через таїнства, уособлює священицькі чесноти, яких вимагає його сан. Друга традиція бере початок від Отців-пустельників. Їхнє отцівство зовсім не пов’язане зі священством. Святий Антоній, з якого починається традиція чернецтва, був звичайним мирянином. У такому випадку людина стає «отцем» через богообраність, через харизму, що йде від Святого Духа, це стан «боговчительства» (theodidacte), якого навчає сам Бог. Ні вік, ні становище значення не мають... 

Щоб отримати звання «духовного отця», треба спочатку самому стати духовносним (pneumatikos), «духовною істотою». Симеон Новий Богослов каже: «Той, хто ще не народився, не може народжувати духовних чад», – і далі додає: «Щоб давати Святого Духа, треба його мати». Він посилається на слова Господа: «Не ви промовляєте, але Святий Дух у вас промовляє»; духовний отець – це втаємничена особа, людина, чиїми вустами говорить Святий Дух. Але, щоб стати такою людиною, треба подолати розрив між аксіологічною функцією серця та гносеологічною функцією розуму. Ісихазм відновлює таку цілісність людського єства: «опустити розум у серце»”[1].