11. Християнство – релігія протиріч 

„Суттю акту віри є напруження: людина поширює свої горизонти, впускає до них свої запитання – часто підсвідомі, ледве відчутні; наповнює горизонти акцептацією Переказу, який несе в собі Дар Сенсу, але Сенсу не пізнаного, а існуючого; Сенсу, який не нищить знаків запитання, але дозволяє усвідомити їх з усією чіткістю та визнати, що відповіді існують, але на даний момент вони приховані... Штучне зменшення цього напруження загрожує вірі статичністю. Автентичність віри вимагає, щоб напруження не завмирало, але було живущим”[1]. 

Християнство по своїй суті являється релігією протиріч, суцільними коанами, які ми підміняємо раціональними концепціями, моральними законами і суб’єктивними емоціями, шукаючи – за словами Поля Тілліха – Бога як річ.  

Християнськими коанами є хрест – символ найганебнішої смерті і водночас символ спасіння, вода – символ смерті і водночас символ воскресіння, і сам Ісус Христос – істинний Бог і істинна людина. Як може дванадцятирічний Ісус дивувати книжників своєю мудрістю, володіючи при цьому знаннями, не більшими від своїх ровесників? 

Фил. 2, 6-8: „6 Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, 7 але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, 8 Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної... ” 

І християнин, який не усвідомлює ці протиріччя, і не має жодних сумнівів щодо своєї віри тощо – дуже поверхневий християнин, який ці протиріччя розв’язує не процесом глибокої молитви, зродженої духовною кризою, а множенням різних норм поведінки і моралі, якими підміняє коан-таїну. 

Ви плакали фальшивими сльозами 

Над моєю недолею, жаліли 

Мене, махали жалісно руками, 

Та помогти мені не вміли й не хотіли. 

Іван Франко