10. Натан і Давид 

Згадаймо пророка Натана і царя Давида (див. 2 Сам. 12, 1-7). Натан подає Давиду щось на зразок апорії чи коану: твоя теоретична віра, поклоніння і славлення Бога знаходяться у повному протиріччі з практичним аморальним і злочинним життям. Давид не зачиняється в собі, починає міркувати, прозріває, зазнає просвічення або входить у стан покаяння, якщо говорити біблійними термінами. Але це покаяння відрізняється від сьогоднішнього буденного християнського покаяння – згадую свої прогрішення, сповідаюся і каюся – постановляю їх більше не чинити з повною свідомістю, що знову їх буду чинити, і сповідь мене з них знову очистить. Отже, свідомість не змінилася. Покаяння Давида глибоко внутрішнє – змінює його свідомість і зовнішню поведінку як результат зміни свідомості. 

Пророк Натан проявляє свої педагогічні здібності. 

Мт. 7, 3: „І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?”. 

Він показує Давидові чужий гріх, який йому легше побачити і зрозуміти, а потім цей гріх знаходить у житті Давида. Отже, Натан дуже вміло користується силою слова. 

Сухомлинський писав: 

„Слово – найтонше доторкання до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом... Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити й вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і  одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі... Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину”[1]. 

Св. Ігнатій в „Духовних Вправах” пише: 

Тисячі років тому Гіппократ писав: 

„Все, що слід робити, роби спокійно та вміло, так, щоб хворий не помічав того, що ти робиш. Його треба, при необхідності, потішити дружнім, веселим і співчутливим словом; потрібно думати лише про хворого”[2].