10. Натан і Давид
Згадаймо пророка Натана і царя Давида (див. 2
Сам. 12, 1-7). Натан подає Давиду щось на зразок апорії чи
коану: твоя теоретична віра, поклоніння і славлення Бога знаходяться у
повному протиріччі з практичним аморальним і злочинним
життям. Давид не зачиняється в собі, починає міркувати,
прозріває, зазнає просвічення або входить у стан
покаяння, якщо говорити біблійними термінами. Але це
покаяння відрізняється від сьогоднішнього буденного
християнського покаяння – згадую свої прогрішення,
сповідаюся і каюся – постановляю їх більше не чинити з
повною свідомістю, що знову їх буду чинити, і
сповідь мене з них знову
очистить. Отже, свідомість не
змінилася. Покаяння Давида глибоко внутрішнє – змінює
його свідомість і зовнішню поведінку як результат зміни
свідомості.
Пророк Натан проявляє свої педагогічні
здібності.
Мт. 7, 3: „І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш,
колоди ж у власному оці не чуєш?”.
Він показує Давидові чужий
гріх, який йому легше побачити і зрозуміти, а потім
цей гріх знаходить у житті Давида. Отже, Натан дуже вміло
користується силою слова.
Сухомлинський писав:
„Слово – найтонше доторкання до серця; воно
може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що
повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним
залізом, і брудом... Мудре і добре слово дає радість,
нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить
біду. Словом можна вбити й оживити, поранити й
вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти
сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити
віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і
скувати сили душі... Зле, невдале, нетактовне, просто
кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити
людину”.
Св. Ігнатій в
„Духовних Вправах” пише:
Якщо керівник помітить, що
реколектант відчуває
пригнічення і зазнає спокус, то
нехай не буде у відношенні до нього суворим і
жорстоким, але приязним і лагідним, підбадьорюючи
його і додаючи відваги для подальшого зусилля
[7 ДВ].
Тисячі років тому Гіппократ писав:
„Все, що слід робити, роби спокійно та вміло,
так, щоб хворий не помічав того, що ти робиш. Його треба,
при необхідності, потішити дружнім, веселим і
співчутливим словом; потрібно думати лише про
хворого”.
|