X. ЛЮДСЬКЕ МИЛОСЕРДЯ ЯК ВІДПОВІДЬ НА БОЖЕ МИЛОСЕРДЯ Й УЧАСТЬ У НЬОМУ  

Роздумували ми про довіру людини, котра є найбільшою відповіддю, яку можемо дати Богові в нашому житті. Така постава родиться з досвіду немочі та гріховності людини, яку відчуваємо, тому призиваючи Божої допомоги стаємо свідками його спасенного втручання. Любові цій поклоняємось, прагнемо, щоб її пізнав увесь світ, як це було у випадку св. с. Фаустини. Досвідчення прощення власних гріхів і споглядання діл Божих, які виконуються в нашій історії, не можемо обмежити тільки до слів, тому що не той що говорить: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі(Мат. 7, 21). Так ось, існує ще друга відповідь, котра пов'язана з ближнім. Хто в своєму житті досвідчив Божого милосердя, той не може залишитися байдужим до інших. Бог прагне, щоб Його милосердя дійшло до інших через мене, щоб я сам став знаряддям милосердя відносно другої людини, щоб я чинив подібно, як Бог милосердний.  

1. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний 

Нагірна проповідь від св. Луки передає слова Ісуса, котрі є переказом усієї Євангелія: І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само(Лк. 6, 31). Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний(Лк. 6, 36). Такі слова є запрошенням до певної постави, котра виникає з досвіду Божої любові у власному житті. Наша відповідь на любов Бога є одна: Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією силою твоєю(Втор. 6, 4), а ближнього твого, як себе самого (Мр. 12, 31). Любов Бога завжди йде через другу людину, бо хто не любить брата свого, котрого, якого бачить, той не може люботи Бога, якого не бачить(І Ів. 4, 20). 

Найглибшим з прагнень кожного з нас це любов, потреба буди коханим, прагнення, щоб інші прийняли нас такими, якими ми є. Не усі усвідомлюють те, що тільки Бог здібний заспокоїти прагнення нашого серця. Найкращий досвід милосердя приходить через прощення наших гріхів, коли ми віддалилися від Бога, а Він не відповів на нашу неправоту злістю, покаранням, але милосердям. Якщо Бог є для нас милосердним, якщо нас полюбив, коли ми ще були грішниками (Рим. 5, 8), то природним наслідком такого переживання є милосердя відносно ближніх. Будь милосердним, як Бог був милосердним до тебе. 

Ще є інший аспект цієї справи. Прагнемо також добрих відносин зі сторони інших, прагнемо, щоб інші нас кохали, поважали, не осуджували, але приймали нас з усіма нашими зраненнями. Ісус нам підказує: І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само (Лк. 6, 31). Однак існує певна трудність, щоб прийняти це слово: воно стає неможливим у виконанні, якщо немає в нас автентичного досвіду пробачення гріхів зі сторони Бога. Щоб такий досвід став нашим, спочатку маємо в повній правді стати перед Богом як Його боржники. Інакше станемо схожі на немилосердного слугу, котрий сам отримавши дарування боргів, не подарував своєму спів слузі.  

2. Господар змилосердився над своїм слугою 

Ісус розказує прекрасну притчу про боржника, що заборгував своєму господареві десять тисяч талантів, - велику суму грошей. Коли не мав з чого віддати, його господар вирішив кинути його до в'язниці, поки повністю йому борг не поверне. Але слуга дуже його просив і той змилосердився над ним, подарувавши йому усе. Слуга той також мав боржника, котрий заборгував йому сто динарів. Наказав йому все повернути, а коли той не мав з чого, кинув його у в'язницю. 

Коротка притча показує самого Бога, котрий своєму боржникові - людині - дарував немалий борг, затягнутий через гріх. Бо заплатою за гріх - смерть(Рим. 6, 23) - говорить св. Павло. Це зобов'язання, яке є тягарем людини, було дароване дякуючи смерті Ісуса на хресті і дякуючи Його воскресінню. Це Божий Син заплатив за нас своєю кров'ю і дарував заборгованість стародавньої провини(Ексультет). Логічним наслідком дарування нам гріхів є постава прощення іншим, котрі згрішили щодо нас. З певністю це на багато менші борги, ніж ті, котрі ми затягнули перед Богом. Звичайна справедливість, звичайне почуття вдячності родить поставу пробачення. Слуги, котрі спостерігали дії немилосердної людини, відразу відчули, що діється щось страшне. Подібно є з нами, коли не пробачаємо, коли не даруємо нашим боржникам. Це поважна справа, що Ісус говорить, якщо ми не будемо пробачати нашим боржникам, то Він забере своє прощення: Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожен з вас не прощатиме братові своєму з серця свого(Мат. 7, 21). 

Дуже важливою справою є відкриття певної залежності, яка існує між пробаченням та милосердям, котре маємо для інших, з відкриттям власної грішності. Цю залежність досконало видно в поставі фарисея, котрий дякує Богу за те, що він не схожий на митаря. Молячись в такий спосіб показує Богові, що йому належить Його опіка, Його дари, що його молитва має бути вислухана. Це означає, що він абсолютно переконаний в свій невинності, що не приходить йому на думку, навіть якщо дійсно є чесною людиною, що це є даром Бога. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитись. Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили(Еф.н 2, 9-10). 

Постава фарисея дуже небезпечна, тому що кожне добро, яке походить від Бога він присвоює для особистої підбудови і використання проти інших. Ісус говорить до фарисеїв, що вони сліпі, адже бояться світла, щоб на зовні вийшли їх погані вчинки (Пор. Ів. 3, 20). Хто перебуває в світлі, той не боїться нічого. Світлом є Бог, є хрест Ісуса Христа, на котрому відбувся суд над нашими гріхами. Хто дозволяє огорнутися цим світлом, не мусить боятися осудження, тому що світло об'являє йому любов Бога, Його прощення. Якщо Бог мене кохає, таким яким я є, то не мушу собі видавати свідоцтва доброго виховання, не мушу вдавати когось іншого, але бути самим собою. Не мушу себе захищати, а перед усім не мушу порівнюватися з іншими, щоб на їхньому фоні добре виглядати. Бог мене кохає, виправдовує і це є джерелом правдивого щастя і джерелом прощення, котре можу давати іншим. Це єдина найважливіша умова, щоб інших розуміти, не осуджувати, але бути милосердним.  

3. Скільки разів маю пробачити своєму брату? 

Питання, котре задав Петро Ісусові завжди актуальне і має вимір практичний, тому що живемо в суспільстві і, з причин людської слабкості, постійно приречені на зранення від інших. Самі також завдаємо іншим рани своєю поведінкою або вчинками. З певністю Петро здивований відповіддю свого Вчителя, тому що вважав, що число сім, котре представив, вже є вершиною людських можливостей. Ісус говорить: Ісус говорить: не сім, але сімдесят сім разів(Мат. 18, 22), тобто завжди. Таке прощення не можливо практикувати власними силами. Ісус свідомий, що прийде Святий Дух, котрий в серцях учнів вириє нове право. Буде воно для них чимось внутрішнім, не тільки зовнішню заповіддю, але суттю їх вибору і дії. Зі своєї природи, зраненої через первородний гріх, ми не можемо кохати другого таким, яким він є, не можемо прощати. Потрібна нова природа, нове створіння, суттю котрої є любов, сам зовнішній наказ буде лише моралізмом важким до несіння. 

Дуже часто ми обурені браком любові навіть серед людей віруючих. Коли дивимось на Ісуса то бачимо, що тільки він один не обурюється, не осуджує нікого, також і своїх учнів, серед котрих постійно перебуває. Погляд Ісуса сягає самої глибини людської душі, тільки Він знає таємниці нашого серця і знає, що без Нього нічого не зможемо вчинити. Він терпеливий до людини і знає, що треба часу, певного процесу, щоб ми навчилися кохати і пробачати. Цей процес є дорогою до досконалості у вірі. Це неодноразовий акт нашого життя, коли усе стає ясним і коли ми здібні пробачати. Такої постави ми вчимося через наші поразки та невдачі, через відкриття нашого невміння власними силами кохати інших. Треба багато досвіду щоб зрозуміти, що ми безплідні в любові, як це відкрив св. Ігнатій Лойоля, коли підписував свої листи: Вбогий в любов Ініго. 

Для святих є звичайною справою, що дарувальником такої любові, такої постави є Святий Дух. Нас також покірне споглядання на життя може довести до відкриття, що сімдесят сім разів перевершує наші людські можливості, але також може довести до довіри Богові, до смиренної молитви, а Він нічого більше не прагне, як тільки того, щоб ми "народилися зверху". Сам Ісус Христос вчить нас, як ми повинні молитися і про що просити нашого Отця в небі. Однією з тим прохань є заклик, щоб Бог пробачив нам провини, як і ми пробачаємо нашим винуватцям. Якщо щоденно заносимо ці прохання до Бога свідомі того, про що просимо, якщо молимося про це з вірою, можемо бути певні, що Отець вислухає наші прохання, і вділить нам того найпрекраснішого дару, котрим є прощення і милосердя.  

4. А хто мій ближній? 

Законовчитель хотів випробувати Ісуса і запитав: котра заповідь найбільша? Коли чує відповідь, що першою є, щоб любити Бога всім серцем, усією душею і всією силою, а ближнього свого, як себе самого (Лк. 10, 27), задає запитання: А хто мій ближній?(Лк. 10, 29). Тоді Ісус розповідає притчу про милосердного Самарянина. Ця притча має дві верстви. Спочатку говорить, що тією одною людиною, котра прийшла з допомогою до напівживої людини скривдженої розбійниками, не був ані священик, ані левит, але Самарянин, котрого Євреї вважали за єретика і зрадника. Через це Ісус хоче показати, що ані сама релігійність повна ритуалів, але позбавлена милосердя, ані навіть право, яке позбавлене серця, котрим є милосердя, не дають правильної відповіді на заклик Бога до любові. Тільки Самарянин, яким погорджували побожні Євреї, здібний до допомоги. Віднаходимо тут правду, про котру пізніше скаже св. Павло, що сини Авраама це не ті, котрі народилися згідно тіла як його діти. Його синами являються ті, котрі мають віру Авраама, тому що віра народжує вчинки вічного життя, плодом віри є милосердя по відношенню до інших. 

Існує ще друга верства цього оповідання, на багато глибша, котра представляє нашу ситуацію, людей, на який напали розбійники. Тими людьми ми всі являємося, тому що дуже серйозно були ми поранені через сатану, через первородний гріх і через інші наші особисті гріхи. Тим, котрий нас дійсно рятує це не право, це не релігія, якщо обмежується до виконання певних ритуалів. Бог через Ісаю буде говорити, що обридло йому витоптування площ, складання жертв. Він очікує покаяного серця, милосердя, яке людина дасть іншим. Той, хто похиляється над людиною, - Ісус Христос, який вважався законовчителями та фарисеями за єретика, яким погорджувала еліта суспільства Ізраїлю, а на кінець відкинений і прибитий до хреста. Це він оказується єдиним Спасителем, котрий турбується про хворого. Він заплатив більше одного динара, за наше оздоровлення заплатив своєю кров'ю, він віддає нас до заїзду, котрим є Церква, щоб там ми були повністю оздоровлені з наших ран, щоб там ми дозріли до святості. Такий погляд на цю притчу допомагає нам побачити, що це нам спочатку треба лікуватись, що єдиним лікарем є Ісус Христос. Тільки тоді, коли не ґрунтуємо свого життя на законі, на фальшивій побожності, ми здібні до правдивої любові і милосердя до ближніх. 

Людське милосердя є плодом дозрілої віри і досвіду на собі Божого милосердя. Без глибокої віри наші добрі вчинки будуть тільки фальшивою ширмою, яка заслонює правдивий образ нашої душі, будуть спробою будування себе і прикрашення недуже гарної внутрішньої дійсності. Фарисеї, які робили багато добрих вчинків, почули міцні слова Ісуса, що вони як гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і нечесті(Мат. 23, 27-28). Похилитися з любов'ю над потребуючим, любити ближнього це напевно ознака правдивої християнської дозрілості. Таку поставу однак можуть інші до цінити. Краще однак, стерегтися від рахування добра, котре вчинили, тому що легко можемо цим себе зачарувати, легко можемо Богові відібрати хвалу.  

5. Бо я голодував, і ви дали мені їсти 

Святий Матей передає у своїй Євангелія образ остаточного суду, коли перед закінченням світу станемо перед Богом і звершиться суд над нашими поставами, вчинками і цілим нашим життям. Будемо перед усім осуджені з любові. Ісус є присутнім в другій людині, тому що в кожному знаходиться образ самого Бога. Ми були створені на образ і подобу Бога і звідси Ісус розпізнає в нас подобу до Отця. Кожен, хто не зауважує другого, хто ним погорджує, принижує, обходить, не допомагає, кривдить, байдуже відноситься до близьких - так само байдужий до Ісуса. Тому під час остаточного суду буде враховано критерій: на скільки сам Ісус Христос був нам байдужим, на скільки ми задивлялися в себе, в свої справи, що не побачили Його, особливо тоді, коли потребував нашої любові. Так діється коли ми зауважуємо ближнього і приходимо йому з допомогою. Тоді помагаємо Ісусові. 

Церква від самого початку усвідомлювала, як великим даром для неї є люди вбогі, терплячі, хворі, тому що дякуючи їм можемо відкривати своє серце. Бідних матимете з собою повсякчас(Ів. 12, 8) - сказав до учнів Спаситель. Їх нам дали для того, щоб ми не закрилися в своєму егоїзмові, щоб ми змогли в них побачити Христа. Апостоли тому вибрали семеро дияконів, щоб вони зосередилися на послузі бідним, вдовам, сиротам, і щоб в так спосіб в Церкві практикувалася любов. Коли якась Церква терпіла біду, голод, то тоді св. Павло розпоряджався робити збірку для конкретної спільноти і завжди його турботою було, щоб не забувати про вимір свідоцтва любові перед ближніми. 

Дійсно, що першою місією Церкви була євангелізація, проголошення Доброї Новини про перемогу Ісуса над смертю, проголошення Божого царства, яке надходить. Церква завжди була свідома, що найбільшою трагедією людства не є вбогість або хвороба, будь-які матеріальні браки чи невигоди життя, але це гріх і наслідки, які він стягує на людину. З думкою про цю трагедію, в якій був занурений світ, першою дією Церкви було сповіщення усім народам правди проте, що смерть була переможена і ми усі маємо доступ до вічного життя, тому що в цьому слові спочатку об'явилося Боже милосердя для цілої людськості. Першість євенгелізації однак не звільнювала християн від практичного виміру любові, який відноситься перед усім до всіх хворих, голодних, спрагнених, ув'язнених, чужинців, нагих, котрим, бачачи Ісуса в них, приходили з допомогою. Так було на протязі цілої історії Церкви. Поряд з великими зусиллями проголошення Доброї Новини, завжди в Церкві народжувалися добродійні та суспільні харизми, а навіть виникали церковні установи (напр. монастирі, згромадження, світські установи), які зосереджувалися на цьому апостольському вимірі. І так є до сьогодні. 

Однак ми не звільнені від особистої відповідальності і ангажування у справи бідних. Багато є нагод в щоденному житті, щоб свідчити милосердя потребуючим. Треба однак пам'ятати, що присутність Ісуса спочатку проявляється в найменших, котрими є християни, тому що вони брати Ісуса. Коли Савел переслідував християн, Ісус об'явив йому, що він Його самого переслідує. Він ототожнюється з Церквою, з тими усіма, котрі є Його Містичним Тілом. Хто повертається проти християн, повертається проти Христа, хто їм не допомагає, то не допомагає Йому, але хто робить будь-яке добро Його братам, той робить це добро Йому самому. Усе що зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили(Мат. 25, 40). 

Варто задуматися ще над одним виміром цього милосердя, яке чинимо Ісусові присутньому в другій людині. В Нагірній проповіді Ісус говорить: Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя(Мат. 5, 7).Практика життя показує дійсність тих слів. Ми багато разів відходили від Бога і якщо прагнемо, щоб Він був для нас милосердним, щоб не пам'ятав наших гріхів, самі маємо мати милосердя для інших. Святий Петро говорить: Любов силу гріхів покриває!(І Пт. 4, 8). Цієї правди можемо закоштувати, виконуючи вчинки милосердя. Одним з них є милостиня, адже в дійсний спосіб, через таку практику, даємо Богові сигнал, якби говоримо: "так, як я відкриваю своє серце для ближнього, так Ти змилосердься наді мною. Як я уділяю йому дарів, так Ти обдаруй мене своїм Святим Духом". Торкаємось тоді великої таємниці милосердя, в котрій не тільки його отримуємо, але самі стаємо милосердні, стаємо іконою Божого Сина, знаком для інших, що Бог - любов. 

Закінчуючи наші роздуми про Боже милосердя мусимо усвідомити собі певну найбільш фундаментальну правду для нашого життя: християнами не стаємо через знання, через знайомість богослов'я або заповідей. Учнями Вчителя з Назерету стаємо через зустріч з ним, як воскреслим Господом, стаємо через дар Ісусового Духа, тому якщо того Духа не маємо в собі, то не належимо Христові(Рим. 8, 9). Знайомість правд віри, проблем з галузі моральності, пізнання навіть найбільших таємниць історії спасіння ще не роблять нас новим створінням. Святий Павло дуже виразно про це говорить навчаючи, що навіть така віра, котра гори переносить ані дар мов, ані роздавання цілого майна бідним, ще не чинить з нас учнів Ісуса. Тим, що нас до нього чинить подібними, є любов і милосердя. В цьому міститься цілий Закон і Пророки. Бог не хоче від нас жертви і офіри, але розкаяного серця, котре буде повне милосердя для інших. 

На кінець просімо Бога за заступництвом св. Фаустини, котрій Він об'явив суть милосердя, щоб невпинно вділяв нам свого Святого Духа, того самого Духа, котрий був в Ісусі Христі і в котрому об'явив він нам милосердного Отця.