Віра й ілюзія віри  

Втор 4, 1. 5-9: «Промовив Мойсей до народу, кажучи: «Послухай же тепер, Ізраїлю, про заповіді й рішення, які я навчаю, щоб, виконуючи їх, ви жили, й увійшли та й заволоділи землею, яку дасть вам Господь, Бог батьків ваших. Ось навчав я вас заповідей і рішень, як це заповідав мені Господь, Бог мій, щоб ви виконували їх точно в землі, до якої прийдете, щоб її зайняти. Пильнуйте ж і виконуйте їх, бо це стане немов би ваша мудрість і ваш розум перед очами народів, які чутимуть про всі ці установи, щоб вони говорили: “Справді, мудрі й розумні люди – оцей великий народ!” Бо ж де на світі такий великий народ, що мав би таких близьких до себе богів, як Господь, Бог наш, коли тільки закликаємо Його? Де на світі такий великий народ, що мав би такі справедливі установи й рішення, як увесь цей закон, який я сьогодні кладу перед вашими очима? Тільки бережися та зважай добре, щоб ти не забув усього того, що бачив на власні очі, та й щоб воно не випало з твого серця по всі дні твого життя; ти перекажеш це твоїм синам і синам твоїх синів». 

Маємо конкретний біблійний текст. На проповідях переважно пояснюють зміст тексту – проповідь і заповіт Мойсея. І, переважно, все зводиться до етики та моралі: виконувати Божі й церковні заповіді, не грішити, прощати, любити. Все так і має бути в богомільному народі, але попробуймо глянути не на текст, а на контекст – на події, які при цьому відбуваються, на людей, які там присутні, ввійти в їхню ситуацію, відчути й пережити те, що вони там переживають. 

Перше – це сцена прощання: Мойсей прощається зі своїм народом назавжди. І це не його вибір і не вибір народу. Це Божа воля, яку вони покірно виконують. Чи їм легко виконати Божу волю? Сорок років він був посередником між небом і землею, він – жива легенда, близька особа, вчитель і законодавець. Він був для них опорою, фундаментом і стовпом. Вони були за ним як за кам’яним муром. Тепер цього муру не буде, вони залишаються самі. Що вони можуть відчувати? – біль, сум. 

Друге – вони розпочинають нову сторінку своєї історії. Здебільшого період пустелі інтерпретують так: вийшовши з Єгипту, євреї швидко пройшли через пустелю, підійшли до Палестини і могли в неї ввійти відразу, але перелякалися. За це Бог їх покарав: сорок років життя в пустелі як у в’язниці. І тепер кара закінчилася і Бог відпускає їх на волю. Погляньмо на це в іншому світлі. В Єгипті вони були чужинцями, але жили там вже кілька сотень років. Єгипет став для них рідною домівкою. Потім різка зміна єгипетської політики – антисемітизм, якщо говорити сучасною мовою, біди й нещастя. Жити в Єгипті страшно і йти нема куди. Вихід з Єгипту і всі події, пов’язані з цим, які вони бачили на власні очі. Бог входить у їхнє життя раптово й болісно, розвалює їхній світ, усталений спосіб життя, закони природи. Вони вийшли з Єгипту в пустелю ніби на «автопілоті», розум не міг збагнути те, що відбувається. І в пустелі вже заспокоїлися й прийшли до тями. І тоді вже почалися нарікання, незадоволення. Але проходить час, малі діти підростають і звикають до пустелі, нові народжуються у пустелі. Їхню свідомість формує не буття Єгипту, а буття пустелі. Пустеля для них вже не місце вигнання, біди й нещастя, відсутності необхідних засобів для існування, а рідний дім. Тут перші кроки, перше кохання… Зростає покоління номадів, які вже не тужать і не плачуть за Єгиптом і Палестиною. Через сорок років перебування в пустелі вони вже вдома, їм не потрібна Палестина, міста, поля, вони звикли до кочового способу життя. 

Чому ж вони тоді залишають пустелю і йдуть в Палестину, розуміючи, що це не безлюдна земля, а населена людьми, які будуть захищати себе й свою землю. Отож перед ними війна, кров, каліцтво. Вони будуть ховати своїх чоловіків, братів, синів. Сльози, біль, скорбота. Навіщо це їм потрібно? Є лише один мотив – Божа воля. Так хоче Бог. Чи їм легко виконати Божу волю? Що вони відчувають: невпевненість, страх тощо. Але вони виконують Божу волю, хоча ця воля суперечить їхнім бажанням і навіть звичайній людській логіці. Виконати Божу волю – це йти на смерть. І те, що вони її виконують, означає лише одне – пустеля виховала в них справжню віру: Божа воля – це найголовніше. І щоби цю волю виконати в даному випадку, треба зректися свого «Я» насправді, внутрішньо вбити себе. 

Поміркуймо тепер над своєю богомільністю, над своїм релігійним життям, молитвами, бажаннями тощо. Наскільки ми готові насправді виконувати Божу волю, а не тільки декларувати її? Наше несприйняття і нарікання на актуальний стан нашого життя: родина, держава, влада тощо – це вже критерій нашої християнської недолугості. 

Ще момент — і прокинуться всі 

З остовпіння тупого, 

І не знатиме жаден, що вмить 

Приступило до нього. 

Ще момент — і Єгошуї крик 

Гірл сто тисяч повторить; 

Із номадів лінивих ся мить 

Люд героїв сотворить. 

Задуднять — і пустині пісок 

На болото замісять, 

Авірона камінням поб'ють 

І Датана повісять. 

Через гори полинуть, як птах, 

Йордан в бризки розкроплять, 

Єрихонськії мури, мов лід, 

Звуком трубним розтоплять. 

І підуть вони в безвість віків, 

Повні туги і жаху, 

Простувать в ході духові шлях 

І вмирати на шляху... 

Іван Франко, Мойсей.