Мт. 15, 21-28  

1  

Мт. 15-21: “ І, вийшовши звідти, Ісус відійшов ( ανεχώρησεν) у землі тирські й сидонські” .

α νεχώρησεν - ἀναχωρέω - відходжу, віддаляюся, повертаюся; 

ἀνα+χωρέω = рух вгору + йду.  

У Євангелію цей термін вживається 14 разів, при чому 10 разів у Матея:  

“Мт. 2:12 А вві сні остережені, щоб не вертатись до Ірода, відійшли ανεχώρησαν вони іншим шляхом до своєї землі.  

Мт. 2:13 Як вони ж відійшли ανεχώρησαν, ось Ангол Господній з'явивсь у сні Йосипові та й сказав: Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити.  

Мт. 2:14 І він устав, узяв Дитятко та матір Його вночі, та й пішов ανεχώρησεν до Єгипту.  

Мт. 2:22 Та прочувши, що царює в Юдеї Архелай, замість Ірода, батька свого, побоявся піти туди він. А вві сні остережений, відійшов ανεχώρησεν до країв галілейських.  

Мт. 4:12 Як довідавсь Ісус, що Івана ув'язнено, перейшов ανεχώρησεν у Галілею.  

Мт. 9:24 Відійдіть Αναχωρείτε, бо не вмерло дівча, але спить. І насміхалися з Нього.  

Мт. 12:14 Фарисеї ж пішли, і зібрали нараду на Нього, як би Його погубити?... 15 А Ісус, розізнавши, пішов ανεχώρησεν Собі звідти.  

Мт. 14:12 А учні його прибули, взяли тіло, і поховали його, та прийшли й сповістили Ісуса. 13 Як Ісус те почув, Він відплив ανεχώρησεν звідти човном у місце пустинне й самотнє.  

Мт. 27:5 І, кинувши в храм срібняки, відійшов, а потому пішов ανεχώρησε, та й повісився..."  

Якщо відкинемо останній текст (з Юдою), то термін ἀναχωρέω вживається у контексті якоїсь небезпеки – втекти від небезпеки, уникнути небезпеки. У випадку мудреців зі Сходу і Йосипа небезпека не очевидна, незнана, невидима. Їх остерігає Бог. Буквальний  переклад цього слова йду вверх. 

Розглянемо термін ἀναχωρέω у світлі Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли:  

“[175] ТРИ ЧАСИ, ПРИДАТНІ ДЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ РОЗВАЖЛИВОГО І ДОБРОГО ВИБОРУ. 

Час перший – коли Господь Бог так зворушує та приваблює нашу волю, що побожна особа, не вагаючись і не маючи змоги вагатися, виконує те, що їй вказує Господь; так ото вчинили святі Павло і Матей, коли пішли за Христом. 

[176] Час другий – коли отримуємо достатньо світла та пізнання через досвідчення втіхи та спустошення, а також через досвід розпізнавання різних духів. 

[177] Час третій – коли панує спокій; міркуємо насамперед про те, задля чого народилися, а саме – для прослави Господа Бога нашого та спасіння своєї душі; далі, бажаючи сягнути цієї мети, вибираємо як засіб її досягнення певний спосіб життя у встановлених Церквою межах, щоб він сприяв нам у справі служіння Господеві та спасіння душі. Під часом, коли панує спокій, мається на увазі пора, коли душу не тривожать різні духи, і вона використовує свої природні можливості вільно і спокійно ”.  

Три часи – це три стани людської душі або три рівні з’єднання з Богом. Ці стани тісно поєднані з нашими життєвими виборами. У своєму християнському житті ми, переважно, люди третього часу – приймаємо рішення на основі розумових міркувань, беручи до уваги християнську етику. Але ми прагнемо Божої допомоги, Божого світла для своїх життєвих рішень і виборів. Хочемо, щоб Бог керував нами і вів нас по житті. Прагнемо Божих натхнень і просвічень. Якщо поміркуємо уважно, то зрозуміємо, що хочемо бути людьми другого, а не першого часу. Тобто, Божу волю у своєму житті хочемо виконувати дозовано, в розумних межах, тобто розуміти, до яких позитивних змін у житті мене приведе Боже натхнення – чим більша і раптовіша зміна, тим довше і глибше обмірковування. Час перший найяскравіше бачимо у Йосипа, а потім – у мудреців. Час перший – це робити щось без розуміння, але з відчуттям Божої волі. 

Ісус зростав і пізнавав Бога як кожна людина – вчився молитися та розпізнавати Божу волю, зростав у вірі й духовних справах. 12-річний Ісус у храмі – це вже другий або перший час, отож третій час Він пройшов швидко. 

Погляньмо на цей євангельський текст: “ Мт. 12:14 Фарисеї ж пішли, і зібрали нараду на Нього, як би Його погубити?... 15 А Ісус, розізнавши γνοὺς , пішов ανεχώρησεν Собі звідти". Лише Огієнко перекладає γνοὺς ( від γινώσκω ) розізнавши, в інших перекладах д овідавшись ( Хоменко, Куліш, Турконяк). В ід γινώσκω походить гноза, гнозис, гностицизм. Поміркуймо над цим текстом – чи сам факт знання про нараду фарисеїв був причиною відходу (втечі) з цієї місцевості, чи цей факт був включений у духовне розпізнавання й пошуки Божої волі в молитві, а пішов ( ἀναχωρέω ) – це плід молитви й розпізнавання? У випадку Ісуса будь-яка дія – це ἀναχωρέω , виконання Божої волі; ἀναχωρέω – йду вверх, тобто до Бога, виконую Божу волю. Від слова ἀναχωρέω походить АНАХОРЕТ – самітник, аскет (у християнському значенні), людина, яка зрікається світу ради Бога, йде вверх – до Бога. 

Погляньмо на інший текст Духовних Вправ:  

“[149] розважання про три класи людей.  

[150] Впровадження перше. Історія тут про трьох чоловіків, типових для свого класу. Вони роздобули по десять тисяч дукатів, проте кожен зробив це або нечесно, або ж не заради любові до Бога. Кожен із них прагне спасти свою душу і знайти у мирі Господа Бога, скинувши зі себе тягар і позбувшись перепони, яку становить прив’язаність до набутого багатства. 

[153] Чоловік, типовий для першого класу, хотів би позбутися прив’язаності до здобутих грошей, щоб у мирі знайти Бога і спастися, проте не докладає для цього зусиль навіть у годину своєї смерті. 

[154] Чоловік, типовий для другого класу, також хоче позбутися такої прив’язаності, але так, щоб зберегти здобуті гроші для себе, себто прагне, аби Бог зробив так, як хоче він, не наважуючись позбутися грошей, щоб іти до Бога, хоч саме це було б для нього найкраще. 

[155] Чоловік, типовий для третього класу, хоче позбутися згаданої прив’язаності так, щоб залишатися цілковито байдужим до здобутих грошей; натомість він прагне чинити з цими грішми лишень у той спосіб, до якого схилить його Господь, а також сам він вважатиме за краще для служіння Божій Величі та її прослави. Поки що ж він воліє налаштуватися – наскільки це торкається почуттів його серця – на зречення будь-якої прив’язаності; [інакше кажучи], щиро намагається не прагнути ані згаданих грошей, ані будь-чого іншого, якщо лишень це не пов’язано зі служінням Господу Богу, так, щоб тільки бажання краще служити Богові спонукало його взяти певну річ чи відкинути ”.  

Замінімо дукати будь-чим, що не є Богом, і поміркуймо, до якого класу чи категорії людей ми належимо. Це допоможе нам реальніше оцінити свою віру, молитву, іспит совісті, духовне розпізнавання та сповнення Божої волі в своєму житті. 

Перший час і третій клас – це той стан душі, до якого ми повинні стреміти в розвитку своєї віри і життя в Бозі. Якщо ми перенесемо це на ігнатіянську духовність і молитву, то шлях молитви розпочинаємо медитацією – це мислення, роздуми, наповнення голови різноманітними образами, думками, ідеями. Але поступово медитація переходить у контемпляцію, тобто розумова активність зменшується і переходить у внутрішню активність – менше думати, а більше відчувати порухи і спонуки Святого Духа. Глибока ігнатіянська контемпляція – це знайти Бога у всьому, іншими словами – відчути сенс, гармонію та єдність у всьому, що діється довкола – як у світі природи, так і у світі людей. Отці пустелі називали це медитацією: позбутися будь-яких думок, помислів, зовнішньої чуттєвості, мислення. Це молитва простоти, дитячості – зректися свого “я” на користь абсолютної довіри до Бога, стати як дитина. Сьогодні духовна спадщина отців пустелі продовжується та культивується у формі медитації в традиції отця Джона Мейна OSB . 

Що відбувається, якщо людина усуває зі свого життя Бога і віру? Вона покладається тільки на власний розум, і віру в Бога замінює вірою в людський розум, його розвиток і безмежні можливості. Вона стає людиною нульового класу й четвертого часу. Намагання усунути зі свого життя будь-які прояви ірраціонального і будувати життя суто на раціональних, певних і ясних засадах, призводить до протилежних наслідків. Бо зі свого буття людина усуває не лише таїну – духовне та трансцендентне, невід’ємною частиною якого є постійна, глибока й руйнівна присутність гріха, а також більшу частину своєї особовості, яка належить до несвідомого, неусвідомленого, підсвідомого. А саме ця частина людської особовості є основним рушієм людських мотивацій та дій. Прагнучи позбутися ірраціронального, ми стаємо його невільниками, навіть не розуміючи цього. Тільки це ірраціональне – це не те, що приходить згори, від трансцендентного, а потім стає внутрішнім світлом, а те, що приходить зсередини – з темної й неусвідомленої частини душі. 

2  

Мт. 15-21: “ І, вийшовши звідти, Ісус відійшов ( ανεχώρησεν ) у землі тирські й сидонські” .  

Сидон – син Ханаана, внук Хама, правнук Ноя. Хам мав Боже благословення, Ной не міг його проклясти, натомість прокляв його сина й потомство. Боже прокляття ми ще можемо якось зрозуміти, а людське прокляття у Біблії – це таїна, страшні наслідки якої йдуть у майбутнє й сильно та негативно впливають на людську історію. Прокляття Ноя врешті-решт стає Божим прокляттям: у Старому Завіті Тир і Сидон неодноразово згадуються у поєднанні з погрозами Бога щодо цих міст. Людське прокляття – це таїна людських стосунків, глибоких духовних зв’язків, які нищить гріх. 

Хананейці – це ніби антипод євреїв: у храмах великі статуї богів, людські жертвоприношення, сакральна проституція. “Землі тирські й сидонські” – це ніби Мордор – чорна країна. І Бог веде Ісуса саме туди. Для більшого підсилення значення цього факту перенесімо це на сучасну політичну ситуацію – відносини Ізраїля з Ливаном; єврей переходить через ізраїльсько-ливанську границю.  

Мт. 15:22 І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши...  

Попробуймо уявити собі цю сцену в темних кольорах: з темряви й мороку раптово з’являється жіноча постать. Цариця Єзавель походила з Сидону, вона знищила релігію Ізраїля і перелякала пророка Іллю до смерті. Жінка з цих околиць асоціюється з чимось грішним і навіть страшним, що збуджує негативні почуття. Але ця жінка була іншою.  

Мт. 15:22 ... заголосила до Нього й сказала: Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить! 23 А Він їй не казав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: Відпусти її, бо кричить услід за нами! 24 А Він відповів і сказав: Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого... 25 А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені! 26 А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам... 27 Вона ж відказала: Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів. 28 Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала.  

Порівняймо цей текст із чотирма наступними і постараймося знайти щось спільне. 

“Мт. 9:27 Коли ж Ісус звідти вертався, ішли за Ним два сліпці, що кричали й казали: Змилуйсь над нами, Сину Давидів! 28 І коли Він додому прийшов, приступили до Нього сліпці. А Ісус до них каже: Чи ж вірите ви, що Я можу вчинити оце? Говорять до Нього вони: Так, Господи. 29 Тоді Він доторкнувся до їхніх очей і сказав: Нехай станеться вам згідно з вашою вірою!"  

“Мт. 20:30 І ось двоє сліпих, що сиділи при дорозі, почувши, що переходить Ісус, стали кричати, благаючи: Змилуйсь над нами, Господи, Сину Давидів! 31 Народ же сварився на них, щоб мовчали, вони ж іще більше кричали, благаючи: Змилуйсь над нами, Господи, Сину Давидів! 3 2 Ісус же спинився, покликав їх та й сказав: Що хочете, щоб Я вам зробив? 33 Вони Йому кажуть: Господи, нехай нам розкриються очі! 34 І змилосердивсь Ісус, доторкнувся до їхніх очей, і зараз прозріли їм очі, і вони подалися за Ним".  

“Мр. 10:47 І, прочувши, що то Ісус Назарянин, почав кликати та говорити: Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною! 4 8 І сварились на нього багато-хто, щоб мовчав, а він іще більше кричав: Сину Давидів, змилуйся надо мною! 49 І спинився Ісус та й сказав: Покличте його! І кличуть сліпого та й кажуть йому: Будь бадьорий, устань, Він кличе тебе. 50 А той скинув плаща свого, і скочив із місця, і прибіг до Ісуса. 51 А Ісус відповів і сказав йому: Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? Сліпий же Йому відказав: Учителю, нехай я прозрю! 52 Ісус же до нього промовив: Іди, твоя віра спасла тебе! І той зараз прозрів, і пішов за Ісусом дорогою".  

“Лк. 18:38 І став він кричати й казати: Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! 39 А ті, що попереду йшли, сварились на нього, щоб він замовк, а він іще більше кричав: Сину Давидів, змилуйся надо мною! 40 І спинився Ісус, і привести його до Себе звелів. А коли той наблизивсь до Нього, то Він запитався його: 41 Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? А той відповів: Господи, нехай стану видющим! 42 Ісус же до нього сказав. Стань видющий! Твоя віра спасла тебе!"  

Що в цих текстах спільне? Ісус починає діяти лише тоді, коли до Нього звертаються Господи- Κύριε або Учителю, при чому Учителю- ῥαββουνί . У Євангелію цей термін присутній два рази, другий раз так до Нього звертається Марія при гробі. В інших випадках Учителю- ῥαββί, διδάσκαλε, ἐπιστάτα . Коли до Ісуса звертаються інакше, то Він або взагалі не реагує, або починається напружена, важка розмова, яку євангелісти подають у скороченому виді, акцентуючи лише основні моменти. 

Залишмо Євангеліє і поміркуймо про людські взаємини. Спілкування на рівні політичного естеблішменту – там сухий етикет, титули; людей як неповторних індивідів немає, отож немає спілкування між особами, це ролеві гри. Це діється і в багатьох інших сферах людського життя. По-простому: ми називаємо людей не по іменах, де ім ’ я виражає неповторність людської особи, а ярликами, які виражають їхню функціональність у суспільстві. Міжособистісні стосунки можуть відбуватися лише у вузькому колі друзів. І лише такі стосунки характеризуються спонтанністю та внутрішньою свободою, бо під ними стоїть не функціональність, не інтелект, а почуття – внутрішній зв ’ язок між особами.  

Погляньмо на подані євангельські тексти у світлі людських взаємин, і також поміркуймо про свої труднощі у вірі та молитві. Ісус або не реагує на фальшиві образи Бога в наших головах, які, переважно, функціональні – “золота рибка”, або реагує поволі, пробуючи у різний спосіб спрямувати нас у правильному напрямку, що часто ми переживаємо дуже боляче. Фальшиві образи Бога тісно поєднані з фальшивими образами себе самого, з незнанням і неусвідомленням глибини свого людського єства. Якщо ми живемо лише на поверхні себе самих, то вся наша релігійна активність – це безконечне намагання видоїти “золоту рибку”. Якщо збереться велика група богомільних, то це вже намагання згвалтувати “золоту рибку”. Якщо зуміємо відкрити свою глибину й зануритися в неї, то людська глибина відчує Божу глибину і прямуватиме до неї. Учитель- ῥαββουνί і Господь- Κύρι ος з ’ являється тоді, коли учень готовий.  

3  

Ісус запитує сліпого: “ Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?" Наша відповідь – це довга літанія прохань, після виконання якої подамо наступну, і так без кінця. Уявімо собі, що Бог сповнить у нашому житті лише одне- єдине прохання. Тут вже треба добре поміркувати – що для мене найважливіше? Чи основним критерієм нашого вибору буде віра, яка задаватиметься запитанням – яка основна заповідь? або звертатиметься до якихось конкретних засад:

“[23] ЗАСАДИ Й ОСНОВИ 

Людина створена для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу. Усе інше суще на землі створено для людини, щоб допомагати їй у досягненні мети, задля якої її створено. З цього випливає, що людина має користуватися ним настільки, наскільки воно допомагає їй осягати мету, і відмовлятися від нього тією мірою, якою воно стає їй на перешкоді. Відтак потрібно виробити у собі безпристрасність до створеного, наскільки це дозволено нашій вільній волі і не заборонено, щоб ми не бажали здоров’я радше, ніж недуги; багатства –р адше, ніж убогости; почестей – радше, ніж безчестя; життя довгого радше, ніж короткого, і так далі в усіх інших справах, прагнучи лишень того, що краще сприятиме нам у досягненні мети, задля якої нас створено”. Ч и ми пізнаємо свою основну проблему і попросимо : "Учителю, нехай я прозрю!", чи будемо просити Бога рятувати грішний світ, у якому нам, праведним, так важко живеться? 

Поміркуймо над сьогоднішнім загальноцерковним проханням “Про мир в Україні”. Воно виглядає таким ясним, зрозумілим, добрим, самоочевидним, потрібним, що нікому до голови не прийде думати про механізми реалізації цього прохання. Це проблема Бога, а не наша. Спростимо проблему: жінка молиться за навернення чоловіка – пияка і розпусника. Якнайшвидше виконати її прохання – цироз печінки та імпотенція. Чоловік навертається, стає богомільним, замолює гріхи і вимолює здоров ’ я. Або згадаймо матір Зеведеєвих синів, яка просила Ісуса матеріалізувати картинку, яку створила в своїй голові стосовно синів. Тільки фінал був би не такий, як у фільмі “Секрет”, а Голгофа для синів. Соляріс Станіслава Лема – це одна з версій матеріалізації наших картинок або сповнення Богом наших прохань. Тому Отці Пустелі боролися навіть із найбогомільнішими картинками в своїх головах. 

Життя на поверхні, у якому немає відчуття глибини, – це життя у віртуальному світі своїх уявлень і наповнення цього світу віртуальними малюнками Бога, людей, релігії, молитви тощо. 

У Духовних Вправах св. Ігнатія читаємо: 

“[48] У другому впровадженні просимо у Господа Бога того, чого хочемо і бажаємо, відповідно до теми. Приміром, споглядаючи Воскресіння, треба просити радості у єдності з Христом, що в радості перебуває; споглядаючи Страсті Христові, просимо болю, сліз і страждань разом із стражденним Христом”. 

Прохання в ігнатіянській молитві – це прохання з віртуального світу перейти до реального: в першу чергу, до своєї глибини, просвіченої Божим словом, а потім до відчуття Божої глибини – абсолютної реальності. 

4 

Повернімося до хананейки: “ Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить! ” Коли дитина хвора і мати просить про молитву, то як просить? Помоліться за мене чи помоліться за мою дитину? Форма прохання показує глибину єдності з дитиною. На якихось рівнях мати відчуває зв’язок із дочкою, а на глибшому рівні цей зв’язок втрачається – дитина відділена від мами, і хвороба дитини існує незалежно від мами. Тобто, чорт або якась інша зараза вчепилася до доньки, але мама з цим не має нічого спільного. 

Єдність хананейки з дочкою дуже глибока – на глибині вони як з’єднані посудини. Хвороба дочки – це гріх мами, вона це добре відчуває і добре розуміє закони духовного світу: Пробач мені, Господи, мої гріхи, зціли мою душу, і це також зцілить мою дочку. 

Якщо це перевести на мову ігнатіянської духовності, то хананейка досягнула дна своєї душі, досягнула темряви пекла першого тижня Духовних Вправ, і побачила, що це пекло вона створила сама, і воно охоплює також і її дочку. Але «світло світить у темряві, і темрява його не пойняла». Вона побачила це світло й пішла до нього. 

Погляньмо глибше на образ Ісуса Христа і на нас самих. Ми стали гідами та екскурсоводами в музеях, присвячених життю та діяльності великого громадського діяча та морального вождя Ісуса Христа. А ким був Ісус Христос? Дорогою, правдою та життям. Він прийшов у наш світ і відкрив свою божественну глибину для кожного, хто був готовий у неї ввійти. А для того необхідно спершу ввійти у свою людську глибину: побачити свій гріх – побачити правду, у темряві своєї душі побачити світло – побачити дорогу, стати на неї – йти до життя. Хананейка спромоглася це зробити, як і інші – розбійник на хресті, блудниця у домі Симона, Закхей в Єрихоні. При чому у двох останніх випадках Ісус Христос в очах оточуючих повністю втрачає свій авторитет пророка й морального вождя. Але Йому це байдуже – Божа глибина простягає руку спасіння людській глибині. 

Уявімо собі християнських медійників у цих двох останніх сценах – чи вдалося би їм відмити світлий образ Вождя і Учителя?